Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          – Аж ніяк! – заперечила Дама Ама-но Дзаку. – Більш того, на знак довіри, яка встановилася між нами, я згодна розповісти, з чого він зроблений.

          Слова Ама-но Дзаку не так здивували пані лисицю, як насторожили. Нехай не секрет безсмертя, але спосіб продовжити життя, наскільки це можливо, має зберігатись у секреті. Бо таких, хто захоче заволодіти ним, може з’явитися сила-силенна. У Піднебесній країні, яка крокує у майбутнє широким кроком, був государ, який прагнув знайти речовину, що продовжує молодість. Проте, як було відомо пані лисиці, успіху у цьому не досяг. І от лисиця, яка зовсім не прагнула нічого такого, раптом опинилася на відстані витягнутої руки до найбільшого секрету. Якщо відкинути гарячковість, з якою будь-який інший мешканець Серединної Країни узявся б розкрити таємницю тривалої молодості, ситуація складалася небезпечна.

          Дізнавшись, яким чином отримують еліксир, пані лисиця, повернувшись до Серединної Країни, могла розпорядитися його рецептом з великою вигодою для себе. Воїстину вона могла залишитися єдиною його хранителькою, назавжди позбувшись тої, кого по праву можна було вважати його винахідницею.

          – Ви єдина володарка еліксиру довголіття? – зважилася запитати пані Акемі.

          – Наскільки мені відомо – так. Але я не роблю з цього секрету, – усміхнулася пані Ама-но Дзаку. І знову замовкла, мабуть, чекаючи, про що ще питатиме її супутниця.

          А питати пані лисиця наміру не мала. Усе треба було ретельно обміркувати.

          Пані Ама-но Дзаку відзначалася завидною простодушністю. Вона могла зажити неабиякої слави, піднявшись у Серединну Країну і запропонувавши свій винахід найможновладнішим государям. То чому не зробила цього? Невже дія еліксиру обмежувалася Йомі-но Куні, а потрапивши на Тростяникову Рівнину, він втрачав свою силу? Навряд чи таке можливе, оскільки саме цим засобом істота живила мертву шкіру, зняту зі своїх жертв. Не тут, але там – на поверхні.

          – Ви стурбовані? –  поцікавилася у неї Дама.

          –  Я розгублена, –  зізналася пані Акемі. – Чи знаєте ви, якою цінністю володієте?

          – Мені це відомо.

          –  І  все одно зважилися розповісти мені про неї? А якщо виявиться, що я не вмію зберігати таємниці…

          –  Що ви, вам не доведеться цього робити, –  добродушно посміхнулася Ама-но Дзаку. –  Ходімте, ходімте, і ні про що таке  не думайте.

          Підземний устрій Йомі-но Куні являв собою безліч ходів. На відміну від верхнього лабіринту,  вони нікуди  не спрямовувались, а плуталися між собою абияк. Задумай мандрівниця раптом зірватися з місця і побігти навмання, неодмінно  заблукала  б. Та в цьому не було жодної потреби, бо тільки-но зараз багато чого стало прояснюватися.

          У примарному світлі можливостей, які от-от мали  відкритися, взяті пані лисицею на себе зобов’язання обтяжували ще більше. З одного боку, слово кіцуне не дозволяло їй покинути похмурі чертоги раніше, ніж знайдеться спосіб зцілити тіло пана Мамору. От якби такого не існувало, вона не мала б дотримуватися обіцянки. Але спосіб знайшовся, отже, без еліксиру нагору їй ходу немає. З  іншого боку, у неї з’явився шанс повернути собі втрачене. Але як це зробити – пані лисиця й досі не збагнула. План дій повинен був дозрівати в її голові поволі, виходячи із обставин.

          Та й про те, що вона залишила в Серединній Країні, забувати не годиться. Нині Ідзанамі-но камі становила для Оясіма чималу небезпеку. Те, що було  породжене нею, цілком могло бути нею і знищене, якщо її  страхи оживуть і вирвуться назовні.

          –  Пані Міцуко, будьте моєю гостею, –  сказала Дама Ама-но Дзаку заздалегідь, ще до того, як зі щільної пелени туману стали проступати похмурі стіни.

          Порівняно із Печальним Склепом, його високим склепінням і масивним стовпом посередині просторого приміщення, житло Ама-но Дзаку виявилося набагато скромнішим. Накрите солом’яним дахом, воно стояло на низькій глиняній основі. Прочинені двері демонстрували широкий вхід, що нагадував  беззубу пащу.

          – Прошу вас, – простягнувши руку, Дама освітила лампою виступаючий поріг, а за ним –  маленьку охайну кімнату. Прослідувавши за своєю гостею, вона увійшла всередину і навіть не подумала зачинити за собою двері.

          У неясному світлі світильника стіни всередині здалися пані лисиці жовтими – кольору рисового паперу, що потьмянів від часу. На підлозі лежав розстелений солом’яний настил, з іншого боку від входу чорніло згасле вогнище. Жодних інших меблів у «паперовому будиночку» не було, як і місця, щоб приймати гостей.

          – Ви хотіли дізнатися секрет еліксиру? –  нагадала Дама.

          –  Якщо можливо…

          –  Прошу вас, сідайте, –  і вказала на зім’ятий матрац. Сама ж підібрала довгий поділ і, граціозно пересунувшись до мертвого вогнища, запустила в охололу золу руку. Порившись, вона витягла звідти якийсь темний предмет. Діставши з рукава хустку, обтерла налиплий чорний пил і передала жінці, що сиділа перед нею на колінах.

          У світлі масляної лампи  уламок блиснув цілком знайомо, народжуючи в умі пані лисиці здогад про те, чим він є.

          – Це золото? –  промовила пані Акемі, суплячись і продовжуючи крутити в руках самородок.

          – Найчистіше, чудове золото, –  підтвердила Ама-но Дзаку. – Чому ви такі здивовані?

          – Досі я не припускала, що секрет виробництва еліксиру криється саме в ньому. Воно коштує дорого, але про те, що може бути безцінним, у Серединній Країні ніхто не здогадується.

          –  На жаль, те, що ви тримаєте в руках, більше не має жодної цінності, –  усміхнулася Дама.

          – Я вас не розумію, – похитала головою пані лисиця.

          –  Продовжити життя можна єдиним способом –  з’їсти божественне тіло, поки воно ще тепле. Але якщо воно охолоне і затвердіє, то користі з нього не буде.