Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          –  Чи не хочете ви сказати, що колись цей самородок являв собою щось інше, а не просто шматок  дорогоцінного металу?

          – Саме це я й маю на увазі, – кивнула Ама-но Дзаку. –  Пам’ятаєте, на початку нашої бесіди ви розпитували мене про Ідзанамі, Велику богиню-жону? Те, що ви тримаєте у своїх руках, – частина її плоті, колись гарячої та податливої, але з часом  застиглої та твердої. Хочете знати, як вона мені дісталася?

          Пані лисиця нерішуче кивнула.

          –  Після того, як час встановив свій порядок в Йомі-но Куні, для Ідзанамі-но камі не стало порятунку. Тіло її більше не було нерухомим, і сталість не захищала його від розпаду. Вогонь, який її обіймав, спалахнув із новою силою. Він остаточно вигнав її душу з тлінного тіла, і Ідзанамі полинула до виходу, як і всі інші, ув’язнені в Йомі-но Куні душі. Вона вийшла на світло, щоб народитися людиною в новому тілі.

          Для багатьох жителів Йомі-но Куні її рештки становили чималу цінність. Всі ми тут здебільшого падальники і харчуємося тим, що вдається знайти, не гидуючи нічим придатним у їжу. Дехто з тих, хто переселився в Серединну Країну, ведуть хижий спосіб життя, але більшість, як і раніше, задовольняється тим, що потрапляє сюди, у підземний лабіринт. Так уже вийшло, що тілом Ідзанамі я заволоділа першою і поїдала його з великою насолодою. Теплі шматки божественної плоті танули в роті. Смерть богині припала саме на ту пору, яку я по праву вважаю у своєму житті порою  експериментів. Так уже співпало, що коли вона померла, я знову виглядала потворно. Чергова шкіра гнила і відвалювалася шматками, являючи оточуючим моє справжнє обличчя – те, якого я соромилася. І, о диво! Чим більше я їла, тим цілішою ставала! Воїстину, боги безсмертні, і все, що стосується їх, наділене особливою, чудодійною силою. Плоть Ідзанамі зцілила мене. Я наївно думала, що випадково натрапила на вічне і невичерпне джерело життя і здоров’я, і прийшла від цього в невимовний захват.

          – Хіба не так? –  обережно поцікавилася її співрозмовниця.

          – Виявилося, що ні. Ефект був очевидним, хоча його вистачало не надовго. Боячись за своє майбутнє, я поділила залишки їжі на рівні порції та сховала у своєму будиночку. Щоразу я поверталася сюди і приймала божественний дар як ліки, підліковуючись і набуваючи колишньої чудової форми. Я зовсім не переймалася тим, що їжа скоро закінчиться, бо її було вдосталь –  я споживала її дуже економно. Але справа в тому, пані Міцуко, що гаряче тіло Ідзанамі почало остигати. А остигнувши,  перетворювалося на це, – з цими словами Дама зневажливо вказала на золотий самородок. –  Від звичайного золота, якого в Серединній Країні хоч греблю гати, немає жодної користі, оскільки його споживання не дає очікуваного результату. О, я все перепробувала! Подрібнювала м’який метал і, розтерши його в порошок, їла мало не щодня. Пробувала змішувати з травами та іншими цілющими настоями, які зажили  слави таких, що продовжують молодість, але все марно!

Побоюючись втратити джерело тривалої краси, я намагалася розігріти золоті рештки. Але виявилося, що золоте божественне сяйво неможливо відтворити. Воно не має під собою матеріальної, грубої основи, а походить від чистої душі. А душа Ідзанамі, як я вже казала, давно покинула країну мертвих.

          Так я втратила майже весь золотий запас, а залишок використала собі на користь.

          Серце пані лисиці завмерло. Але не від смутку – від несподіваної радості. Слова Дами Ама-но Дзаку позбавляли її важкого обов’язку добувати еліксир. Слово, дане Горо,  втрачало над нею силу: адже якщо засобу для воскресіння пана Мамору немає, то й воскресити його неможливо. Повернувшись до Серединної Країни, пані лисиця поховає свого коханого, як годиться, і більше ніколи не відвідуватиме його могилу.

          За яма-бусі вона не побивалася – душа його відлетіла далеко і була зайнята будівництвом іншого, нового світу. Тривожити її незручно.

          –  Отже, ось чому ви так легко розкрили мені секрет вашої молодості? Еліксиру більше не лишилося? –  побажала уточнити Нічна Пані.

          – Лише остання порція, – згідно відповіла Дама. –  Сьогодні востаннє я скуштую їжу з вогнища мертвих. Після цього старість і смерть нарешті завітають і до мене.

          Пані Акемі придушила глибоке зітхання. Отже, еліксиру ще трохи є, а вона не вільна від взятих на себе зобов’язань.

          – Розуміючи, якого значення надають люди вашому відкриттю, чи не боїтеся ви, милостива пані, що я якимось чином вивідаю, де ви ховаєте залишок і спробую заволодіти ним? – припустила кіцуне.

          –  Вам це не вдасться, –  незворушно відповіла їй Дама. –  Сама я ніколи не видам, де ховаю його, а без моєї допомоги вам ніколи його не знайти. Ви станете тинятися усюди і привернете до себе зайву увагу. Ви наразите себе на жахливу небезпеку: вам навіть може загрожувати смерть.

          Опустивши голову, пані лисиця зробила довгу паузу. Хазяйка «паперового будиночка» теж мовчала. Нарешті пані Акемі підняла підборіддя і пильно подивилася на Даму, вимагаючи правдивої відповіді:

          –  Але ж і ви не збираєтеся відпускати мене живою? –  запитала вона.

          Пані Ама-но Дзаку відгукнулася не одразу.

          – Наша з вами зустріч – велика удача, – повільно й виразно промовила вона і знову замовкла. – Однак я не утримуватиму вас тут. Ваша шкіра мені не потрібна. Чому ви такі здивовані, пані Міцуко? – засміялася вона. –  А-а-а, ви вважаєте, що в моєму важкому становищі будь-яка оболонка – краще, ніж нічого? Запевняю вас, ви помиляєтесь. Повірите чи ні, але одного разу я здійснила свою мрію і хоч недовго, але насолоджувалася красою свого тіла. Не хочу псувати післясмак тим, що гірше. Сподіваюся, ви вибачите мою нетактовність. Зважаючи на те, що я не потребую вас, впевнена, мої слова не образять вас, а порадують.

          Така відповідь не здивувала пані лисицю, але зовсім приголомшила.