Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Зізнаюся, причарувати князівну виявилося набагато легше, ніж її родичів. Вона довірливо хилилася до мене, час від часу викликаючи в мене нестерпні муки совісті через те, що наприкінці, коли мій задум здійсниться, вона вирішить, що я вчинила з нею недобре. Присягаюся, я цього не хотіла. Відчуваючи перед нею провину, я намагалася зробити її щасливою, оскільки достаменно знала, що скоро її життя обірветься.

          Ми проводили з нею вечори, та я не мала змоги милуватися її обличчям, бо вона приховувала його за щільною завісою. Раз чи два вона дозволила мені потай поглянути на себе, але тільки з цікавості – їй кортіло дізнатися, як я виглядаю, оскільки від своїх товаришок вона чула, що я прекрасна. Задовольнившись побаченим, вона скоро й сама дійшла висновку, що лице моє схоже на обличчя небожителя і всі рухи мої витончені. Я подобалася їй. У свою чергу, я тішилася думкою, що скоро її досконалими рисами я милуватимуся, коли мені заманеться – варто тільки подивитися у дзеркало. Ах, знали б ви, як я чекала того дня!

          Час спливав – на сватання пішло щонайменше півроку. Я наблизилася до князя Авадзі так, як до мене ніхто не наближався, і він зробив мене своїм  повірником. Він називав мене «улюбленим сином», бо в нього самого не було синів. Тим більше для мене стало неможливим змінити маску саме тоді, коли все налагодилося, і всі готувалися до весілля. Тому я просто чекала цього урочистого дня з нетерпінням і підживлювала чоловічу шкіру, що почала в’янути, еліксиром власного винаходу.

          Моє терпіння було винагороджене сповна.

          У ніч, яку наречений і наречена зазвичай проводять разом, я приспала Юріко випробуваним способом і взялася за справу. Робота була складна, а помилки –неприпустимими. Добре, що всі рухи були відточені на моїх попередніх жертвах, і я впоралася чудово, зробивши надрізи – не надто глибокі – у заздалегідь визначених місцях. Шкіра легко піддалася. Як я й очікувала, вона була тоншою за найдорожчий шовк, і такою ж гладкою. Я зняла її, майже не доклавши зусиль – хто знає, завдяки чому: чи то моїй майстерності, чи особливості матеріалу. Правду сказати, я побоювалася, що конвульсії, від яких здригалося тіло моєї нареченої, завадять мені зробити акуратні надзрізи, або ж від якогось різкого поштовху шкіра розірветься під моїми пальцями. Але, на щастя, цього не сталося. Я заштовхала  у рота князівни хустку, щоб ніхто не почув її передсмертних криків, а настоянка омінаесі її майже знерухомила. До речі, Юріко вже не була така мила. Переді мною лежала потворна купа плоті, не здатна викликати нічого, крім огиди. Скривавлені жили оперізували череп, і очні яблука, що сяк-так трималися в очницях, більше не викликали в мені благоговійного трепету. Вони страшенно оберталися, не зупиняючись ні на мить! Пам’ятаю, тоді мені спало на думку, що під прекрасною шкірою Юріко ховала ще більшу потворність, ніж моя власна. І, можливо, (я довго думала, перш ніж дійти цього висновку), вона потребувала цієї оболонки навіть більше, ніж я сама. Та попри це,  я й досі вважаю справедливим, що шкіра дісталася тій, хто цінувала її більше. Маючи таку досконалу зовнішність, Юріко навряд чи могла осягнути, яким   багатством володіє. Я не стала на неї дивитися. Тепер мене цікавив лише надбаний після стількох поневірянь скарб.

          Нова шкіра чудово сиділа. Я милувалася нею і гладила у німому захопленні. За цим заняттям я навіть забула, що колишня її господиня корчиться біля моїх ніг, страждаючи від нестерпного болю. Зізнаюся, я завдала їй мук більших, ніж завдавала усім її попередникам, оскільки зберігала їй життя до останньої хвилини, допоки не заволоділа останнім клаптиком її шкіри. А отримавши бажане, просто забула про неї. Більше вона мене не цікавила. Певно, я мала б позбавити її страждань. Та я просто захопилася. Досягла мети, а більше нічого важливішого за це для мене не існувало. Я пишалася своєю вродою, дивлячись у дзеркало… Ах, люба пані Міцуко, знали б ви, як я скучила за дзеркалами! Тут ніде себе роздивитися!

          – Я вас розумію, – стримано відгукнулася Нічна Пані, і ці слова  вартували  їй великої міцності духу.

          Жінка рвучко наблизилася до кіцуне, навіть простягла до неї руку, але, на превелике полегшення жінки, так і не торкнулася її. Істота – інакше вона відтепер і не називала свою співрозмовницю – задумливо схилила голову і, мабуть, розмірковувала над тим, чим закінчити свою розповідь. Прекрасною Даму Ама-но Дзаку пані лисиця більше не вважала.

          – Час, пані Міцуко, досить дивна річ. Незбагненна для мене. Іноді здається, що він має свідомість – суперечливу, аби все робити на зло. Шкода, що ми всі  опинилися під владою такого невблаганного, жорстокого та глумливого тирана! Варто початися в житті щасливій порі, як час зникає, залишаючи нас наодинці з нашими радостями. Але йому чужа щирість. Він проявляє такт виключно для того, щоб пізніше заскочити нас зненацька! В момент найнепридатніший.

          – Вас заскочили за роздивлянням себе?

          Дівчина кивнула.

          – І знайшли Юріко, – припустила кіцуне. – Але як вони вас впізнали? У її шкірі?

          – Як? – підняла на неї вологий погляд Дама Ама-но Дзаку. – Моя колишня шкіра була скинута і лежала неподалік. Вона мене й видала. Я не встигла її позбутися. Поравду сказати, мій захват був настільки сильним, що окрім щастя, яке переповнювало мене в той момент, я більше нічого не помічала. – Раптом піднявши підборіддя, істота запитала про дещо несподіване:

          – Ви здатні бачити сни, пані Міцуко? Так? А я ні. Ніхто з народжених в Йомі-но Куні на це не здатний. Вони нагадують чарівні видіння, які не тільки проносяться перед очима, а й роблять вас учасником усіх подій. Це так?

          Кіцуне згідно хитнула головою.

          – Мимовільним учасником, який не володіє ситуацією… Я права? Як бачите, сни для мене незнані, але можу припустити, що всі вони незмінно пов’язані з процесом творчості, якоюсь внутрішньою творчою силою. Єдине, що їх відрізняє від свідомої творчості – непідвладність творцю. Вони крутять ним, як хочуть.