Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Але біль так затьмарив йому розум, що суть сказаного мною навряд чи дійшла до нього. У цьому була частина моєї провини, і я докоряла собі за те, що завдаю богу-людині страждань. Однак мене не могло не тішити те, що його вбивство залишиться непокараним. Я не з’явилася з Абсолюту подібно богам. Я – плід уяви свого творця, а отже, ніяк не пов’язана з іншими богами тим зв’язком, яким вони всі пов’язані між собою. Я смертна. Одного разу я розчинюся в небутті без жодних мук, і Абсолют не зможе покликати мене до права. Це одна з причин безкарності створінь і всього злого, що ми робимо з людьми через заздрість до них.

          Але я відволіклася на дрібницю.

          Вистеживши юнака, заманивши його в пастку, облупивши і вбивши, я виявилася абсолютно не готовою до розчарування, що спіткало мене. Шкіра, яка так ідеально сиділа на ньому, мені взагалі не пасувала. І це при тому, що моє тіло було м’яким і пластичним, воно заповнило її, не дозволяючи розходитися захованим під пахвами і під волоссям швам. А все ж сиділа погано.

          Був у нової шкіри ще один недолік: кров перестала живити її, і вона стала швидко в’янути, перетворюючись на тонкий аркуш пергаменту.

          Припустивши, що перша спроба виявилася невдалою, я вирішила вивчити причини своєї невдачі, аби досягти кращого результату. Для цього, згнітивши серце, я змушена була полювати знову і знову, вдосконалюючи навички знімати шкіру так, щоб її не розтягувати. Спочатку потрібно було підібрати відповідний розмір, аби вона не була надто тісною чи надто великою. Зазначу, що у цьому я досягла неабиякого успіху. Серед людей мені не раз траплялися підходящі екземпляри. Після цього наставала черга їхніх мук, які я намагалася звести до мінімуму. Чи вірите ви мені, пані Міцуко, що я щиро їм співчувала? Але відразу прикінчити людину все ж таки не наважувалася. Людська шкіра, як я вже згадувала, позбавлена природного зволоження, згодом псувалася швидше. Тому, все, що мені лишалося, це щедро напоювати їх відваром із омінаесі. Зілля вселяло в них млявість, частково заспокоювало, втамовувало біль, але вони все ж встигали відчути жах, який  вихолоджував шкіру перед тим, як я їх заколювала – прямо в око.

          Шкіру я знімала з особливою обережністю. Однак нічого путнього все одно з цього не виходило. Кожна обновка сиділа гірше за попередню. Та все ж я трохи  просунулась у своїх пошуках і знайшла спосіб уберегти її від швидкого в’янення та гниття. Для цього мені довелося ненадовго покинути Серединну Країну і повернутися в обитель мертвих, але я все-таки знайшла дещо, що живило сирицю, наповнюючи її соками та подовжуючи термін служби. Хоча, за великим рахунком, уся моя праця була марною – жоден покрив не сидів на мені так, як я цього хотіла.

          У чому криється секрет успіху, я здогадалася набагато пізніше, після багатьох невдач, коли майже зневірилася і хотіла повернутися в Йомі-но Куні ні з чим. Здогадалася, коли побачила її, ту, що сиділа у маленькому човнику посеред круглого озерця і скеровувала його власноруч посрібленим весельцем. Озеро було неглибоким, і вона вміло правила суденцем. З першого ж погляду я зрозуміла, що мені слід стати не Юнаком Ама-но Дзаку, а Дамою.

          Згадка про кругле озеро, маленький човник і юну дівчину мало не відібрала у пані лисиці мову. Все почуте від пані Ама-но Дзаку було огидним, злочинним та позбавленим людинолюбства. Та й чи справді вона  переймалася тим, що відчували люди? Викрадачка чужих імен була геть-чисто позбавлена милосердя, якого вимагала для себе самої. І любила вона зовсім не людей, а їхні тлінні оболонки, про які заприсяглася дбати і рятувати від «паплюження». Недарма всіх виплодків Йомі-но Куні  вважали небезпечними, бездушними, а значить, позбавленими таких прекрасних душевних якостей як доброта і співпереживання – тим, що робить людину людяною... Втім, дивувало і ще дещо: про дівчину і маленький човник пані лисиця розповідала  і сама. Цю історію вона знала добре, хоч і не була свідком тих сумних подій. Невже пані Ама-но Дзаку має на увазі саме ту саму дівчину? Чи, можливо, існують дві зовсім різні історії зі схожими зачинами?

          Пані лисиця налаштувалася з’ясувати це негайно, здригаючись від огиди, бо чуття підказувало їй, що історія, яку вона свого часу розповіла допитливій гюкі та історія прекрасної Дами – не дві схожі, але одна й та сама. Та з вуст Ама-но Дзаку вона звучала інакше, мала кривавий початок, була обґрунтованою і тим відразливішою здавалася пані лисиці. Така напевне не викличе співчуття до оповідачки.

          Але це були лише припущення, і пані Акемі приготувалася слухати далі.

          – Її звали Юріко. Вона була князівною з острова Авадзі, – розвіяла останні сумніви Ама-но Дзаку. – Подібної до неї я досі не бачила. Навіть  ім’я пасувало її вроді! – захопилася повістярка. – У «лілейного дитяти» був чудовий відтінок шкіри, дуже рідкісний серед людей. Як бачите, мова знову зайшла про тонкощі – цього разу  про нюанси кольору – його відтінки. Юріко мала чудову світлу шкіру того самого тону, що й смужка, що пролягає під час сходу сонця між сонною синизною і свіжим рум’янцем ранку. Покров був блідий, майже прозорий. Якщо не вірите, що така краса буває… о, я б вам показала, але не тут… тут замало світла…. Боюся, вам не розгледіти.

          Прикривши рот долонькою, аби ненароком не видати відрази, що охопила її, пані лисиця простягла вперед руку, навмисно відгороджуючись від убивці.

          – Не треба, пані Акемі, – поспішно промовила вона. – Я передала вам своє ім’я – найдорожче, що  мала. Ви думаєте, після цього між нами залишилася недовіра?

          Улещена її словами, пані Ама-но Дзаку продовжувала:

          – Якесь внутрішнє чуття підказало мені, що це якраз те, що я шукала. Весь цей час я обманювалася, і тільки тоді усвідомила, що саме в цій шкірі мені буде найкомфортніше. Прозріння зійшло на мене, неначе якесь осяяння, і я вчепилася в нього, чим тільки могла. Ця шкіра, ця чудова шкіра мала належати тільки мені – тій, яка може гідно її оцінити. Одне погано – у мене залишалося замало часу, щоб здійснити свою найзаповітнішу мрію. Майже весь я згаїла на те, щоб прихилити до себе батьків князівни. Знали б ви, яке сильне враження здатна справити на людей гарна зовнішність! І хоч тоді я ще була далекою від ідеалу, люди помилково вважали мене справжньою досконалістю. Їхня уява приписувала мені благородне походження. Бо вони й припустити не могли, що я походжу з самих низів, куди не проникає навіть світло. Все це було мені наруч, оскільки інших способів дістатися до Юріко, окрім весілля, не було. І вдень, і вночі за нею наглядали служниці, тому заскочити її одну, щоб втілити свій задум, у мене просто не було можливості. Але я не вдавалася у відчай. У мене з’явилася мета, і я прагла досягти її, хоч би чого це коштувало.