Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     – Що ж…, – все ще вагаючись, промовила Дама. – Мабуть, я так і вчиню. А все ж боюся. Чи вистачить вам поблажливості?

     –  У всякому разі, я буду уважною слухачкою і не перепинятиму через дрібниці, –  запевнила її пані лисиця.

     Важко зітхнувши, пані Ама-но Дзаку і справді налаштувалася на розповідь: очі її заволокло загадковим серпанком, наче перед її внутрішнім зором постали картини, видимі тільки їй. Порожніми вони не були, аж ніяк. Навпаки – сповнені хвилюючими переживаннями.

          –  Створіння Йомі-но Куні народжуються з пороку. Зі злих думок, із безвиході, – почала вона. – Але я – виняток, який відрізняє мене від усіх інших мешканців підземелля. За життя мій творець був знаним поетом свого часу. Тому я народилася не з ницих пристрастей, не з порочності свого батька, а з вічного прагнення його душі до досконалості. На жаль, після того, як він покинув Серединну Країну і спустився сюди, йому не було з чого творити, а отже, і вдосконалюватися в своїй майстерності. Він відчував себе голим посеред похмурої пустелі, яка не мала ні початку, ні кінця. Він страждав, нестерпно страждав від свого безпорадного існування, а головне, його безцільності. Але світлий дух його, який не терпів неробства, впевнено вимальовував мій портрет, вкладаючи в нього внутрішнє прагнення до ідеальних форм. Чи казала я вам, пані Міцуко, що цьому місцю чужі творчість, світло і краса? Воно чорне-чорнісіньке і зневажає яскраві, живі кольори. А втім, такою, мабуть, і має бути обитель смерті. Однак я вірила у свою тонку, чутливу природу і потяг до всього прекрасного. У те, що й сама я – плід світлого натхнення, чия чудова зовнішність якнайкраще відповідає внутрішній красі. То чи варто дивуватися тому, що я так довго перебувала в полоні необізнаності щодо мого страхітливого вигляду?

          – Що ви таке кажете? – не повірила пані лисиця. – Хіба можна знайти даму, вродливішу за вас?!

          – Кажу вам, на мене не можна було дивитися без огиди. Справжній виродок! – переконала її Дама. – Те, що ви бачите нині, – пізнє надбання, яке анітрохи на мене колишню не схоже, – байдуже знизала плечима вона. – Коли Ідзанакі повернувся і спрямував час, багато створінь відчули близький подих смерті. Дні їх були злічені і встановлено їх точну кількість – саме стільки вони мали прожити перед тим, як зникнути назавжди. Тож не дивно, що багато хто з них, потривожені зміною Порядку, стали шукати вихід і вибиратися в Серединну Країну, про яку раніше ніхто з них і не думав. Нащо мені було залишатися тут? Я з радістю приєдналася до тих, хто залишив Йомі-но Куні, з  єдиною метою – на власні очі побачити те, що колись надихало мого творця на творчість.

          – І ви побачили?

          Обличчя Дами Ама-но Дзаку висвітлила м’яка посмішка.

          – Так, побачила. Верхній світ виявився справді чудовим. Я й уявити не могла, що кожну річ, кожне творіння можна довести до такої досконалості. Я багато чула про творіння Ідзанакі та Ідзанамі, але й гадки не мала, наскільки гармонійно вони поєднуються між собою. Захоплена, я одразу ж подумала, що можу стати частиною цього чудового світу. Прикрасити його своєю присутністю, бо не знала, що насправді саме моє існування ображає його красу. Як бачите, пані Міцуко, тут можна знайти безліч дзеркал, які потрапили сюди із Серединної Країни, але в жодному з них немає відображення. Поверхня їхня темна, як безмісячне небо. Чому так відбувається – ніхто не знає. Але якби мені довелося дізнатися правду про свою лякаючу зовнішність до того, як я піднялася на поверхню, присягаюся, зазнавши вбивчого сорому, я  ніколи не наважилася б являти себе людям у яскравому світлі сонця.

          Почуте остаточно спантеличило пані лисицю. Нещодавно вона сама бачила, як Дама Ама-но Дзаку виймає зі складок пишної одяжі люстерко і пильно вдивляється  в нього. Щоправда, без задоволення. Чи не тому, що замість прекрасного обличчя вона бачила там те, що й зазвичай – морок? Он, виявляється, звідки похмурий вираз на такому унікальному обличчі: пані Ама-но Дзаку була незадоволена не собою, а відсутністю відображення!

          – Моя власна потворність стала для мене сумним відкриттям, – спокійно продовжувала вона. – Я не маю на увазі якісь умоглядні матерії. Тілесна краса для мене істинна. Вона  – справжній скарб саме через те, що вразлива і така недовговічна. Вміння відчути, насолодитися її швидкоплинністю вирізняє  мене поміж людей, до яких я, власне, не належу. Я одна здатна оцінити її, оскільки життя моє таке ж скороминуще і одного разу незворотно згасне.

          Мене обурює ставлення богів-людей до своїх оболонок. Вони навмисно піддають себе тортурам, роблячи їх  непридатними, дозволяють їм передчасно висихати, паплюжать візерунками, які так не пасують до світлого тону чистої шкіри. Чоловіки калічать себе в боях, залишаючи на тілах шрами. Вони роздирають себе на шматки, виявляючи  кричущу неповагу до тих, хто нагородив їх цим даром. О, вони підставляють обличчя вітру, вирушаючи в далекі мандри, і ті висихають, поступово втрачаючи свіжість.

          Жінки шкодять собі по-іншому. Володіючи тілами більш витонченими, ніж чоловічі, вони рано чи пізно змушені народжувати дітей. Звичайно, вони переслідують шляхетну мету – таким чином вони виробляють нові тіла. Риси різних індивідуумів поєднуються, створюючи новий, неповторний набір зовнішніх якостей. Буває, діти виходять красиві, а буває – ні. В останньому випадку жінки жертвують власною привабливістю даремно. Пологи нівечать їх, відбираючи більше чарівності, ніж надає материнство.

          – Ви впевнені?

          – Абсолютно. Мій багаторічний досвід спостережень веде до такого невтішного висновку. Саме тому для свого порятунку я обрала не жіноче, а чоловіче тіло.

          – Он як…, – пробурмотіла пані лисиця.

          – День, коли я зважилася стати Юнаком Ама-но Дзаку,  майже не запам’ятався. Це спало мені на думку раптово, але наклало відбиток на усе моє подальше життя. Пам’ятаю лише, яким жаром дихала знята людська шкіра. Боючись, аби вона не висохла, я не стала вбивати свою першу жертву і білувала її живцем. То був юнак. Він відчував страшні муки, вкриваючись жирним потом, і мені було невимовно шкода цього ще зовсім юного й гарного хлопчика. Тому це був єдиний раз, коли я зволіла пояснити йому, яку велику справу роблю. Завдяки мені його красі судилося затриматись у цьому світі. Я не стала б пересушувати його шкіру на сонці і тримала б її під мереживною тінню дерев. Не стала б піддавати її й серйознішим випробуванням, підставляючи під списи та гострі клинки.