Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

— Тільки представимося чи одразу надиктуємо адреси-телефони? — уточнила Марта.

— А ти про таку річ, як анонімний дзвінок, не чула? Жодного ризику і стовідсотковий результат!

Марта пхикнула:

— Авжеж, хто ж не чув! Я навіть про визначник телефонних номерів чула: кажуть, є такий у єгерів. Про всяк випадок. То з чийого телефонуватимемо? З твого? Адже — жодного ризику, сам кажеш.

— Так не можна! — обурився Чепурун. — Розтоптати у зародку геніальний задум здатний кожен. Ти конструктивну критику давай. Що пропонуєш натомість?

— Пропоную здати їх в макулатуру.

Чепурун реготнув:

— Ду-у-уже смішно! Свіжа та дотепена пропозиція, Баумгертнер.

— Він має рацію. — Стефан-Миколай присів на краєчок столу, розкрив крихітний перекидний нотатник. — То що, давайте по-серйозному, часу обмаль. Накидаємо варіантів, а там поміркуємо, оберемо.

— Я серйозно. Ну от подумайте: що саме ми пообіцяли пану Клеменсу? Віднести кістки на звалище. Куди везуть макулатуру?

Лицарі перезирнулися, на обличчях з’явилися посмішки.

Ясна річ, вважалося, що зібрана макулатура потрапляє на завод із переробки вторсировини, але насправді все було трохи по-іншому. Верхньоортинський завод давно уже нічого не переробляв, а у Нижньому його ніколи й не було, возити ж до Урочинська — надто невигідно. Тому зазвичай вивантажували на звалищі. Школярам, ясна річ, не казали, аби не перекреслювати їхнього ентузіазму, та всі й так знали.

— Припустимо, — неохоче визнав Чепурун. — є раціональне зерно. Але як саме ти їх здаси? Чергові перевірятимуть же, зважуватимуть.

Стефан-Миколай тим часом щось строчив у своєму нотатничку. Сказав, не підводячи голови:

— Розберемось. Відволікти, підкинути до уже зданого. Чи ні — потім, коли нестимуть і закидатимуть до машини. Щоб одразу потрапили до кузова, без варіантів.

Він постукав олівцем по аркушу.

— І от іще: перепакувати неодмінно. Щоб, коли знайдуть, на нас не вийшли.

— Блін, — реготнув Чепурун, — ми просто таємні агенти. Пам’ятаєш, Стефе, як малими грали: підкласти пакет агентові Ропусі. Із особливою жужелицею — живою шифрограмою, за якою полюють всі спецслужби ворожих держав. Ох, Ропушенція тоді оскаженіла!

Стефан-Миколай помовчав, дивлячись у нотатничок. Потім додав:

— Губатого завтра відправляють до столиці. Під вартою. Може, тобі, Марто, змінити мобільний?

Мобільний міняти Марта не збиралася: у неї чисте сумління, чого б це раптом! Жодного гачка ворогові, жодного приводу впевнитися у підозрах.

— Дивись сама, — сказав Стеф. — Я ж не тільки через Губатого. Про нього, власне, могли і збрехати. Але, — зауважив він, — батькові сьогодні телефонували зі столиці. І мати вся на нервах. Щось намічається, якісь зміни. Мене знаєш, що найбільше злякало?

Марта не знала, у неї мізки були геть іншим зайняті. А от Чепурун знав. Він сидів у давньому роздовбаному кріслі, але не розвалився, як зазвичай, а зсутулився, стиснувся увесь. Він, як і Стефан-Миколай, щось таки відчував.

— Штоц, — сказав Чепурун. — Штоц тебе налякав.

— Його наче підмінили, правда. Ніколи і нізащо він не молов би таких дурниць. Але лякає і не це — інше.

Навіть Марта здригнулася і поглянула на Стефа — таким тоном він це вимовив. А Чепурун — той дивився, не відводив очей, аж весь посунувся уперед, ледве з крісла не випав.

— Я раптом збагнув, — розгублено сказав Стефан-Миколай. — Це він не вперше. Все як по завченому. І це — Штоц! Який завжди вчив говорити ясно, діставав нас за кацеляризми у творах!.. У творах, смішно ж! І тут!..

— «Говориш ясно — мислиш ясно», — процитував Чепурун. — Але він і справді викладав із задоволенням, Стефе. От як таке може бути?

Марта пирхнула:

— Знаєш, люди іноді змінюються. Але менше з тим, давайте розбігатись, мені ще домашку робити і завтра до Інкубатора. Уже всіх ненавиджу при думці, о котрій треба вставати…

Вона сподівалася лягти раніше, але ж ні. Батько ще не повернувся, Еліза була злюща, хоча намагалася не показувати. Поки Марта пила на кухні чай і краєм ока дивилась ток-шоу, мачуха сновигала туди-сюди, грюкала дверцятами у стінці, переглядала якісь документи. Щойно зайшов батько — кинулася до нього: «Треба поговорити!»

Почалося, подумала Марта.

Піти зараз було би підло: не можна кидати батька одного на поталу цій єхидні.

— То поговоримо. — Батько зайшов на кухню, торкнувся Мартиного плеча. — Нічого, якщо я поки перехоплю? Пиріг ще залишився?

Батько поклав його до мікрохвильовки і чекав, повернувшись до Елізи. Та зиркнула на Марту, бліда, із щедро нафарбованими губами.

— Я була сьогодні у відділку. Щодо твоєї пенсії. Черги по всіх коридорах, крики, скандали. Нема сенсу, Раймонде. Нічого вони нікому не призначать. У кращому випадку разові виплати, і то… тим, у кого чітко зафіксовані дата і час. — Вона знову зиркнула на Марту. — І діагноз визначений. Решту списують за статтею «нещасний випадок на виробництві», без винятків. І без шансів.

— Ну вибач, — спокійно сказав батько. — Хто ж знав. Вийшло як вийшло. Там цим не переймаєшся, просто на думку не спадає.

Еліза міцно стулила губи: очевидно, хотіла відповісти у своїй звичній манері, щоб навідліг, навиліт, — але стримувалась.

— І хай би йому грець, — сказала зрештою. — Себто — звичайно, дякувати Богові, що так. Гріх жалітися. Але ти новини дивився? Треба кудись влаштовуватися, Раймонде, уже зараз. Не сподіватися на молочні ріки із кисільними берегами. Далі буде гірше. І я одна не здужаю. Якщо вони скоротять ставки — а вони скоротять, жодного сумніву…

— Новини я дивився, — кивнув батько. — І вже влаштувався, от якраз щойно від Гіппеля.

— Він узяв? Іще у понеділок відмовляв…

Мачуха витягла пиріг, поставила перед батьком. Той вхопив виделкою добрячий шматок і заходився із насолодою жувати.

— Обставини змінилися, — сказав із дивною інтонацією. Наче насміхався над Гіппелем, але ні, ясна річ, він би не став. Тільки не над Гіппелем.

Мачуха кивнула, однак уточнювати не насмілилася.

Вранці, коли Марта прокинулась, Елізи вже не було. Батько спав чи просто лежав із заплющеними очима: на спині, акуратно склавши руки на грудях. Дихав повільно, розмірено: якщо не придивлятися, і не помітиш.

Марта нашвидкуруч поїла, сушачи голову над тим, як провернути заплановану на понеділок авантюру. Лишалася справжня дрібничка: посеред вщерть забитого школярами спортзалу привернути увагу пана Вегнера до пакету із кістками, не виказавши при цьому ані себе, ані Стефа із Чепуруном.

У новинах чомусь замість власне новин розмірковували про шкоду від мандрівок. «Перебуваючи у звичному середовищі, ми, крім усього іншого, адаптуємося до відповідних вірусів, мікробів та наночар, виробляємо стійкий імунітет», — повідомляв, змахуючи вузькими окулярами, професор такий-то. «Авжеж! — підхоплював академік сякий-то. — А от під час незапланованих пересувань ми наражаємося на ризик підхопити інші — ті, до яких наш організм не пристосований. Більше того, і самі мимоволі стаємо рознощиками тих штамів і різновидів, до яких звикли. Ясна річ, не йдеться про тотальну заборону мандрівок, але за нинішніх неспокійних, хвороботворних часів…» «Адже зараз осінь! — згадувала ведуча. — Восени організм надто ослаблений! Та й узагалі, це не в дусі наших традицій — мандрувати!»