Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

class="p">Вся ця нісенітниця добряче дратувала і відволікала Марту. Немов запах підгнилих овочів: наче й несильний іще, а відчувається, дістає.

Замислившись, Марта незграбно смикнула рукою і перекинула чайник. Скатертиною почала повільно розпливатися темна пляма. Чудовий привід для Елізи наче між іншим бризнути отрутою, мовляв, не цінуємо праці інших, за столом не снідаємо, а робимо чортзна-що…

І не сподівайся, подумала Марта. У мене в понеділок день народження — і настрій ти мені не зіпсуєш, так і знай!

Вона швидко прибрала зі столу, зняла скатертину і поклала до пралки. Щоб не виказати себе, додала туди брудної білизни.

Мимохідь здивувалася, звідки її стільки взялося. І чому раптом на простирадлах і на покривалі ці темні цяточки? Варення чи шоколад, вона навіть понюхала — ні, не схоже. Але… ну не кров же, справді!

Залишила батькові записку, щоб все витягнув і розвішав, і побігла до Інкубатора. Була не засмучена, ні! — просто по-бойовому зла. Давай, збадьорися, говорила собі, скільки можна киснути! Тобі за два дні стукне вісімнадцять, доросла дівка, що за настрій! «Хрінові передчуття»?! Забий на передчуття.

Спеціально зробила гак, забігла на ринок і придбала фарбу для волосся. Чепурун зі Стефом напевно не втримаються від цінних та дотепних зауважень, мовляв, все життя мріяла про пшеничне, а тепер вирішила назад перефарбуватись, вітаємо, мрії здійснюються. Але хлопчиська нічого в таких справах не тямлять. От Ніка…

Від думок про Ніку Марта спохмурніла. Вони сто років дружили і ніколи по-справжньому не сварилися. А тепер з’явився пан Вегнер — і прошу ласкаво. Як пояснити Ніці, що не можна робити із себе посміховисько? Віршики — хай би уже, вона завжди їх писала, але ці її наряди, ці погляди, зітхання-примовляння, «тіло, пане Вегнере!..» — Ніка ж навіть не усвідомлює, чим все скінчиться. Гірше того: якби усвідомлювала, поводилася б точнісінько так само. Бо сподівається, ідіотка.

Марта, звичайно, не могла похвалитися великим досвідом у таких справах, але добре уявляла, до чого все йде. Перешіптування, смішки за спиною, наче необразливі демотиватори у стрічках однокласників, а потім — і відверті знущання, зокрема — на його уроках.

А якщо на додачу Ніка дізнається про те, що Марта готує для пана Вегнера проект… І нічого ж не поясниш, нічого не доведеш: образа на все життя, смертельна та ядуча.

Ну то й що, розлютилася раптом Марта, що я мусила робити?! Відмовлятися?! Вибачте, пане Вегнере, але коли я погоджуся, моя найкраща і єдина подружка, яка у вас втюрилась, мене зненавидить? Марта ж не винна, що Ніка така… така… дурненька — так, дурненька! Марті із паном Вегнером цікаво. І він, між іншим, хоче зробити добру справу. Нечасто в цьому місті людина дбає не про себе, а про інших. І ніхто не поспішає допомогти, всім начхати. А він навіть пана Трюцшлера врятував, хоча яка кому справа до Трюцшлера, так? Якби той помер від отруєння — що, розпочали би слідство, з’ясовували, хто отруїв і навіщо?.. Зараз, розігналися!..

Тут Марта (яка і сама якраз розігналася) перечепилася об роздовбану плитку, якою був вимощений вхід до одного з ринкових магазинчиків, і зупинилася. Думка про отруєння викликала наче таке собі клацання у неї в голові — гучне настільки, що Марта здивувалася: чому ніхто не почув? Повз неї поспішали суботні покупці, за сусідніми прилавками сонно обговорювали новини тітки, що торгували айстрами, одноразовими гороскопами, батарейками і чайниками. Пахло шаурмою і підгнилими персиками.

— Пацюча отрута! — кректав старенький у перекошених окулярах. Простував розмашистою, матроською ходою, на грудях у нього погойдувався лоток із відкинутою кришкою. З кришки звисали головами вниз пацючі тушки. Марта не одразу й збагнула, що насправді це лише муляжі. — Виготовлена за особливою рецептурою! Діє стовідсотково! Назавжди позбавить ваш дім від паразитів!

Старенький помітив, що Марта дивиться на нього, і кивнув:

— Потрібні? Віддам задешево. Всі хвалять, але, хе-хе, ніхто не приходить по добавку. А чому? А тому, що однієї порції вистачає. Стовідсоткова гарантія. А чому?

— Тому, що ніхто не приходить по добавку.

— Тому, — старенький здійняв вказівний палець, — що ця штука їм подобається. Не клієнтам, хе-хе! Пацюкам. Пахне як сир, виглядає як сир. За смаком… хе-хе, мабуть, як сир. Тільки всередині не один лише сир, а ще, ну, розумієш, порошок. Особливий. З’їдають, а він накопичується в тілі. І зауваж: черево при цьому в них не болить.

— Ви просто гуманіст, — із відразою сказала Марта.

Старенький образився:

— До чого тут гуманізм? Вони ж розумні! Відчують біль — нашорошаться. А побачать, що один з’їв і помер, решту ніколи не змусиш з’їсти.

— І швидко спрацьовує? — навіщось запитала Марта.

— Чотири-п’ять порцій на дорослу особину. І через кілька діб після того, як буде вжито останню порцію… — він натхненно змахнув руками. — Якщо, звісно, вони з’їдають більше, то й спрацьовує швидше, тому я раджу робити паузи між порціями. Братимеш? До порції додається безкоштовна брошурка, де все розписано… ну, окрім рецепту, ясна річ.

— Слухайте, — сказала Марта, — мені от цікаво: що мусить статися із людиною, щоб вона почала думати в цьому напрямі? Ну, припустимо, сиджу я собі, нікого не чіпаю, раптом бац! — а давай-но винайду пацючу отруту. Так не буває.

Старенький посміхнувся:

— Так — не буває. А буває по-іншому: служиш ти у науково-дослідному інституті, сидиш у таємному відділі. — Говорив він тим самим насмішкуватим тоном, але щось все-таки змінилося, Марта це одразу відчула. — А потім — бац! — і все догори дригом. — Старенький знову змахнув руками, і муляжі на його коробці загойдалися, наче шибеники. — Інститут розпускають, дослідження припиняють. А дослідження були пов’язані, хе-хе, з імовірним ворогом, який спить і бачить, як узяти реванш після двох, між іншим, поразок. І для цього, ясна річ, де тільки можна понаплоджував своїх агентів впливу. От із звироднілими нащадками цих агентів і потрібно, хе-хе, боротися, а то ж шкодять, маскуються під звичайнісіньких безсловесних тваринок — але ці от розумніші, живучіші, небезпечніші.

Він підборіддям вказав на Марту:

— От ти, дівчинко, на кого хочеш вчитися?

— На дизайнера, — бовкнула Марта. — Чи вам не все одно?

— Ну, тобі ж було не все одно, коли запитувала. Отруту ти купувати не збираєшся — тож от тобі порада. Безкоштовна, не бійся. — Старенький розім’яв шию пальцями, не відводячи від Марти уважних, прискіпливих очей. — Ні на якого дизайнера ти, звичайно, не вчитимешся, сказала перше, що спало на думку. Та і не суттєво, ким власне ти думаєш стати. Запам’ятай найголовніше: ніколи не зв’язуйся із владою. Із, хе-хе, державою. Із нею хлібно і тепло, і черево не болить, але зрештою у тебе залишиться два виходи, дівчинко. Мовчки жерти отруту або торгувати нею. Хоча, якщо замислитися, різниці між ними жодної.

От придурок, розсердилася Марта. І я теж мо-ло-дець — на біса мені було взагалі із ним розмовляти.

— Дякую, — сказала вона. — Я