Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

— Ні то й ні, — хмикнув Чепурун. — Як нас легко образити.

А потім додав уже іншим тоном:

— Оце так! Безпека чиєїсь життєдіяльності — алярм-алярм! — під загрозою!

Стеф із Мартою озирнулися. Від туалетів до класу йшла Ніка. Себто не те щоби йшла — крокувала! Виступала, простувала, пливла.

Вдягнена була так само (дякувати небесам!), але з макіяжем на обличчі і з вишуканими сережками у вухах.

— Цирк приїхав. — Чепурун повернувся до Марти. — Ти б, може, з нею переговорила? Застукає Вакенродер — з’їсть без солі й перцю.

— Пізно, — сказав Стеф.

І справді, до класу вже заходив пан Вегнер. Зупинився, пропускаючи інших, ґречно всміхнувся Ніці, яка — авжеж! — із ним привіталася.

— Остаточно з глузду з’їхала? — прошепотіла їй Марта, коли всі розсілися.

— Ти бачила, як він на мене дивився? Бачила?!

— Дівчата, тихіше, будь ласка. Отже, ми із вами говоритимемо про очевидні й водночас дуже важливі речі. Вам, звичайно, те саме скаже вчитель із будь-якого предмету, але, — пан Вегнер сперся пальцями на стіл і трохи подався вперед, — скажіть-но мені, що належить нам від народження? Чим ми володіємо? Що є нашою невід’ємною частиною? Так. — Він вказав на Ніку, яка здійняла руку з етузіазмом і захватом. — Ви тільки, прошу, всі представляйтеся одразу, так ми заразом і познайомимося.

— Тіло! — дзвінко повідомила Ніка. І трішечки отак зашарілася.

Артурчик із Вухатим Клаусом на задній парті повтикалися обличчями в долоні й ледве чутно рохкали. Дівчата перешіптувалися, Чепурун демонстративно повернувся до Марти й похитав головою.

— І ви в нас?..

— Вероніка Міллер.

— Чудово, Вероніко. Ще версії?

Щойно Ніка сіла, Марта підсунула їй аркушик із крупно наведеним «17!». Ніка здійняла брову, перевернула аркушик і заходилася щось на ньому писати. На Марту вона демонстративно не зважала.

Пан Вегнер тим часом вів урок далі — і, взагалі-то, виявився непоганим оповідачем. Слухати його було не нудно, говорив він речі правильні, іноді очевидні, але примудрявся подати їх оригінально. Чимось він нагадував Марті Штоца — тільки Штоца, молодшого років на тридцять.

А Ніка строчила без упину, розвернувшись так, щоб Марті було незручно підглядати. Та Марті й не кортіло. Можна подумати! Вона мала теми цікавіші.

Насамкінець пан Вегнер заявив, що замість іспиту будуть реферати — але не звичайні. Кожен мусить провести невеличке дослідження, теми він роздрукував на всіх. Потім провів контрольну, зовсім не складну. Попросив Урсулу і Клауса зібрати зошити, а сам вже ладен був відкланятись, аж тут водночас сталися дві події. Пролунав дзвоник, і до класу вдерлася Ропуха.

— Добре, що ви іще не порозходилися! — фиркнула вона, витираючи зіжмаканою хустинкою шию. — Термінове оголошення! У понеділок із сьомої тридцяти збір макулатури. Ви, пане Вегнер, відповідальний, до речі. Із кожного по п’ять кілограмів, не менше. Хто хворіє… є хворі? — словом, всім перекажіть, аби…

Тут погляд її впав на Ніку, і Ропуха заклякла, наче у неї стався напад сольового остовпіння.

— Міллер? А це що таке?!

Ніка мовчала і стрімко полотніла.

— А ну марш змивати все це… — Ропусі аж подих перехопило від обурення. — Пане Вегнере, а ви куди дивитесь?! Невже не знаєте наших правил? Міллер, чого чекаєш?! Чи хочеш до директора, писати пояснювальну?!

Ніка зірвалася з місця і вибігла, ледве протиснувшись повз Ропуху і люто грюкнувши дверима.

— Це я винний, пані Фрауд. Не варто було, мабуть…

— Ви у нас недавно, могли не знати. Але дозвольте вже іншим робити висновки, що саме варто було, а що ні, пане Вегнере.

І Ропуха з гідністю пішла собі, а за нею почали розходитися і хлопці з дівчатами. Наступною у них була інформатика, тож Марта вирішила, що — хай би як Ніка поводилася — краще винести її речі, ніж змушувати зайвий раз зустрічатися із паном Вегнером. Після такої ганьби…

— Марто, — кашлянув він, коли вона вже рушила до виходу. До класу забігали хлопці із паралельного, обговорювали, як Жираф сьогодні побився у роздягальні із Шурупом. На рівному місці зчепилися, через дрібничку. А раніше були нерозлийвода.

— Так, пане Вегнере?

— Пам’ятаєш, про що я вчора розповідав?

Вона кивнула.

— Хочу попросити тебе про одну послугу. Точніше, запропонувати як тему для реферату. Розумієш, щоб шукати… — він поглянув через її голову на галасливих «В-шників», — …те, що мені потрібне, я мушу знати, де, власне, шукати. А сидіти в архівах часу поки що не маю. Напиши історію драконових падінь — тих, що пов’язані з Ортинськом. Зможеш?

— Легко! — відповіла Марта, зручніше перехоплюючи сумку Ніки. — Мені навіть самій цікаво. А… як ваші успіхи? Так нічого і не знайшли?

Пан Вегнер розвів руками:

— Це не питання одного вечора, сама розумієш. Ну, я сподіваюся, ми іще якось про це поговоримо. О, тримай-от про всяк випадок. Якщо знайдеш щось термінове і по-справжньому цікаве, телефонуй.

Ніка чекала на неї в коридорі — похмура, із червоним обличчям. Відібрала сумку і крізь зуби подякувала. Певно, бачила, що Марта розмовляє із Вегнером, і надумала собі всякого.

— Ти як? — зітхнула Марта. — Ропуха дуже пиндючилася?

— Покумкала та пішла. Сміялися?

— Та ніхто не сміявся! Всі ж розуміють.

Ніка сумно зиркнула на неї і перевела розмову на якісь дрібниці.

А ввечері, перевіряючи приват на «Друзях», Марта зазирнула у стрічку і побачила на стіні у Ніки новий пост. Те, чого і боялася.

Бо, коли збирала її речі, не втрималася ж, поглянула на аркуш, — і так, там були віршики. Віршики, тільки подумати!

Правду кажуть: деякі, якщо вже втюрилися, геть розум втрачають.

Добре хоч, Ніка здогадалася опублікувати їх «friends only». І минулося якось без ганебних шмарклів, ніяких «тебе я хочу як ніколи, коли до школи йду й зі школи», все так алегорично, трохи навіть, треба визнати, елегантно. Багато хто лайкнув, навіть пан Вегнер.

Марта подумала і теж лайкнула — а чого, вірші непогані. Заразом відправила Вегнерові запит на додатися у френди.

Потім вона пішла у гараж чекати на лицарів, та й треба було пошукати, що здати у понеділок на макулатуру, — і тут її нарешті осяяло. Це ж саме напрошувалося: як позбутися кісток і допомогти пану Вегнеру.

Лишилася справжня дрібничка: облаштувати все, нічого не пояснюючи Чепуруну й Стефу.

Розділ 9

Щуряча отрута

— Бомба! — одразу заявив Чепурун. Він зайшов до гаража, перевірив, чи щільно замкнено двері, і пояснив: — Нас врятує бомба. Ідеальне рішення. Навіть, не побоюся цього слова, геніальне. Але можна без овацій, я не марнославний.

— Ти божевільний, — сказав Стефан-Миколай. — Яка, до біса, бомба?

— Така. Якої. Не. Існує! — виголосив Чепурун, змахуючи пальцем для унаочнення. — Не в’їхали? А це ж елементарно. Ми телефонуємо єгерям, повідомляємо, що в спортзалі бомба. Вони їдуть, перевіряють — зобов’язані перевірити, якщо був такий сигнал! — і що?

— Що?

— Знаходять пакунок із кістками!