Платон - Апологія Сократа. Діалоги

— Мені відомо, — зауважив я, — що й ти сам маєш хист та й інших умієш навчити говорити про одне і те саме, відповідно до бажання, або так довго, що мові твоїй не буде впину, або так коротко, що ніхто не зрівняється з тобою в стислості. Тим-то, якщо бажаєш зі мною розмовляти, то вживай цього другого способу — стислості.

[335] — Мій Сократе! — сказав Протагор. — Я вже з багатьма змагався в розмовах, але коли б я так робив, як ти хочеш, і розмовляв так, як мені накаже супротивник, то я нікого не переміг би, й ім’я Протагора взагалі не було б відоме нікому серед еллінів.

[B] Тоді я, помітивши, що він сам незадоволений своїми попередніми відповідями й нерадо буде розмовляти, коли йому доведеться відповідати на мої запитання, — дійшов висновку, що мені нічого сидіти далі при його розмовах, і тому так сказав:

— Але ж, Протагоре, я й не наполягаю на тому, щоб наша розмова велася всупереч твоїм переконанням. Отже, якби ти хотів розмовляти так, щоб я встигав за ходом твоїх думок, за такої умови я розмовляв би з тобою. Бо ти — така слава йде про тебе, та й сам твердиш, що спроможний розмовляти і довго, й коротко, — мастак у цьому ділі, а мені не до снаги виголошувати довгі промови, [C] хоч я вельми радий був би мати таку здібність. Кому-кому, а тобі, сильному і в тому, і в тому, годилося б поступитися, щоб наша розмова знайшла своє продовження. Та коли ти не хочеш, то у мене обмаль часу, я не зможу вичікувати, поки ти розтягуєш свої довжелезні промови. Мені пора йти звідси, і я йду геть, хоча, либонь, залюбки послухав би й такі твої промови.

З цими словами я підвівся, немов бажаючи піти геть. Але тільки я встав, як Каллій схопив мене за руку своєю правою рукою, а лівою вчепився у мій потертий плащ і сказав:

[D] — Не пустимо тебе, Сократе! Якщо ти підеш, то розмова у нас вийде не така. Тож прошу тебе, залишитися з нами. Для мене немає більшої насолоди, як слухати твою розмову з Протагором. Будь добрий, зроби нам усім цю приємність.

А я сказав, хоч уже встав, готуючись вийти:

— Сину Гіппоніка, я завжди дивувався твоїй жадобі до знання і тепер хвалю тебе й люблю, так що хотів би зробити тобі приємність, якби ти просив у мене можливого. Але зараз це все одно, що просити мене бігти наввипередки з Крісоном із Гімери{133}, неперевершеним бігуном, або змагатися з ким-небудь із тих, [336] що бігають на далекі відстані, або з гінцями, й не відставати від них. Скажу тобі відверто, що ще більше, ніж ти, сам собі бажаю не відставати від них у бігу, але, на жаль, не можу. Все ж, якщо тобі хочеться подивитися, як я біжу рівномірно з Крісоном, то ти попроси його, хай він пристосується до мене, то­му що швидко бігати не можу, а він поволі — може. Якщо ти хочеш слухати мене й Протагора, то попроси його, щоб він, як і раніше, відповідав мені коротко й тільки на поставлені йому запитання, [B] коли ж ні, то який це буде спосіб ведення розмови? Я принаймні був тієї думки, що взаємний обмін думками в розмові — це одне, а привселюдний виступ — щось зовсім інше.

— Але зваж, Сократе, — сказав Каллій, — здається, Протагор має слушність, коли вважає, що йому дозволяється розмовляти, як він хоче, а тобі так, як ти хочеш.

Тут втрутився в розмову Алківіад:

— Ти помиляєшся, Каллію. Адже Сократ визнає, [C] що йому не до снаги вести довгі розмови й він не може зрівнятися в цьому відношенні з Протагором, але коли йдеться про вміння вести розмову, ставити запитання й відповідати на них, то я здивувався б, якби він у цьому поступився кому-небудь. Отже, якщо сам Протагор [D] визнає, що він слабкіший від Сократа у вмінні вести розмову, то цього Сократові вистачить. Якщо ж Протагор не погоджується з тим, то хай він розмовляє, запитуючи й відповідаючи, а не так, щоб при кожному запитанні розтягувати свої міркування до знемоги, залишати без відповіді окремі твердження й, замість давати докази, тільки розводитися так широко, що багато хто із слухачів забуває навіть, у чому полягає суть питання. Зрештою, за Сократа я ручусь: він не забуде, це він жартує, кажучи, що в ньо­го коротка пам’ять. Тому мені особисто здається, що Сократ говорить більш до речі; зрештою треба, щоб кожний міг відкрито висловлювати свою думку.

Після Алківіада, якщо мене не підводить пам’ять, промовив Крітій:

— Продіку й Гіппію! Каллій, видно, стає на сторону Протагора, [E] знову ж Алківіад любить уперто наполягати на своєму. Нам немає потреби підтримувати ні Сократа, ні Протагора, а слід спільно просити обох, щоб вони не уривали розмови посередині.

[337] Після нього слово взяв Продік:

— Твоя правда, Крітію. Бо ж присутні на таких обговореннях повинні обох співрозмовників слухати спільно, але не однаково — це не одне і те саме. Річ у тім, що слухати треба одного й другого, але оцінювати кожного по-різному: умілішого треба оцінити вище, а не такого вмілого — нижче. Я також, Протагоре й Сократе, прошу вас поступитися один одному. Можна сперечатися про ті чи ті питання, але не сваритися. Адже [B] доброзичливо сперечаються друзі між собою, а сваряться супротивники й вороги. Так вийшла б у нас прекрасна розмова, а ви, співрозмовники, здобули б у нас велике визнання — але не вихваляння. Адже визнання виникає в душах слухачів без будь-якої облуди, а словесне вихваляння часто-густо виявляється брехнею і суперечить справжньому переконанню. Своєю чергою [C] ми, слухачі, завдяки цьому сповнилися б справжньої радості, а не насолоди, бо радість з’являється тоді, коли людина щось пізнає і здобуває мудрість через мислення, а насолода тоді, коли хтось їсть щось або зазнає іншої тілесної втіхи{134}.

Ці слова Продіка багато з присутніх сприйняли з великим схваленням.

Після Продіка виступив мудрець Гіппій:

[D] — Шановне товариство! — проказав він. — Я вважаю, що всі ви, тут присутні, — рідні й свояки від при­роди, а не за законом{135}, бо подібне за своєю природою споріднене з подібним, а закон — всесильний володар — у багатьох випадках змушує людей до багато чого, що суперечить природі. Отож соромно було б нам, котрі, знаючи природу речей і бувши наймудрішими серед еллінів, зібралися з цього приводу в цьому