Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

гарнітур для їдальні. Його подружки з її огидою й переляком ніде не було видно. Що ближче він підходив, то поганішим із себе здавався. Не можна було сказати, ніби він був не у формі чи не мав розкішного скуйовдженого темного волосся і повних губ, що обрамляли здорову білозубу усмішку, чи що він не рухався з певним шиком, бо все це йшло в комплексі. «Як і його очі, насичені й темні, як англійський ірис, але ж, о Господи, Рейчел, за ними — у них — криється не що інше, як жорстокість». Самозакохана, бездумна жорстокість.

«Ти вже бачила такий погляд». У Фелікса Браунера. У Жозуе Даселю. У соціальному житлі та у хмарочосах. Так дивилися самовдоволені хижаки.

— Чуєш, вибач, що так вийшло.

— Що так вийшло?

— Із моєю дівчиною. Тепер уже колишньою дівчиною, і до цього йшло давно. Вона схильна до драматизму. Для неї все — драма.

— На мою думку, вона просто побоювалася, що ти перепив.

«Чому ти взагалі балакаєш, Рейчел? Відійди».

Він широко розкинув руки.

— Знаєш, деякі люди, як вип’ють зайву чарку чи дві, стають злими. Це — проблемні п’яниці. А я? Я стаю щасливим. Я просто щасливий хлопака, що прагне знайти друзів і повеселитися. Не розумію, як це може бути проблемою.

— Що ж, щасти тобі. Я мушу…

Він показав на її келих.

— Допий оце. Згайнувати його було би злочином. — Він простягнув руку. — Я — Лендер.

— Насправді з мене досить.

Він опустив руку й повернув голову в бік бармена.

— Порцію «Патрон Сільвер», добродію. — Знову повернувся до неї. — Чому ти за нами стежила?

— Я за вами не стежила.

Бармен приніс Лендерові напій.

Він ковтнув трохи.

— Але ти стежила. Я перехопив твій погляд.

— Ви трохи зашуміли, і я підвела очі.

— Ми шуміли?

Він широко всміхнувся.

— Так.

— Це образило твоє відчуття достойного, так?

— Ні.

Вона не виправила його лексичної помилки, та все ж не стрималась і зітхнула.

— Тобі зі мною нудно?

— Ні, ти начебто непоганий хлопець, але мені треба йти.

Він широко й товариськи їй усміхнувся.

— Ні, не треба. Випий оте.

Тут птах сильно забив крильцями, а його голова та дзьоб наблизилися до її горла.

— Я зараз піду. Дякую.

Вона закинула на плече сумку.

Він сказав:

— Ти — жінка з новин.

Їй не хотілося зараз переживати ті п’ять чи десять хвилин, упродовж яких це доведеться знов і знов спростовувати, щоб зрештою віддати йому належне, та все ж вона прикинулася дурепкою:

— Яка ще жінка?

— Та, що злетіла з котушок. — Він позирнув на досі не торканий келих перед нею. — Ти була п’яна? Чи під кайфом? Що то було? Ну ж бо. Можеш мені розказати.

Вона натягнуто всміхнулась йому і спробувала його обійти.

— Стоп, стоп, стоп, — мовив Лендер і загородив їй двері своїми грудьми. — Я просто хочу знати… — Він відступив на крок і примружено глянув на неї. — Просто хочу знати, про що ти думала. Ну, тобто хочу подружити.

— Я б воліла піти.

Вона змахнула правою рукою, просячи його відійти вбік.

Він закинув назад голову, скривив нижню губу й повторив її жест.

— Я просто питаю. Люди тобі довіряли.

Він торкнувся її плеча одним пальцем.

— Знаю, знаю, знаю, ти гадаєш, що я п’яний — може, знаєш, може, воно так і є. Та те, що я кажу, важливо. Я — людина цікава, людина непогана, друзі вважають мене веселим. У мене три сестри. Річ у тім, суть ось у чому, що ти гадаєш, ніби почати випивати на роботі — це не страшно, бо в тебе, певно, є подушка безпеки на випадок, якщо це дасться взнаки. Я вгадав? Чоловік — якийсь лікар чи венчурний інвестор, який… — Він загубив нитку думки, а тоді впіймав її знов і розчепірив рожеві пальці, приклавши їх до основи своєї рожевої шиї. — Я так не можу. Я мушу йти заробляти гроші. Закладаюся, ти маєш якогось папіка, що оплачує тобі пілатес, «лекс» і обіди, на яких ти тусиш зі своїми подружками та обсираєш усе, що він для тебе робить. Випий це, сучко. То ж хтось для тебе замовив. Май якусь повагу.

Він захитався перед нею. Вона замислилася, що робитиме, якщо він знову торкнеться її плеча. У барі ніхто не ворушився. Ніхто нічого не казав. Не намагався допомогти. Всі просто дивилися виставу.

— Я б воліла піти, — повторила вона й ступила крок до дверей.

Він знову поклав їй на плече один палець.

— Іще хвилинку. Випий зі мною. З нами. — Він обвів рукою весь бар. — Не змушуй нас думати, ніби ти погано про мене думаєш. Ти ж не думаєш про мене погано, так? Я просто хлопака з вулиці. Звичайний собі чувак. Просто…

— Рейчел!

Біля лівого плеча Лендера з’явився Браян Делакруа, прослизнув збоку від нього й раптом став поряд із нею.

— Дуже прошу, вибач. Мене затримали. — Він відсторонено всміхнувся Лендерові, а тоді знову повернувся до неї. — Послухай, вибач, ми спізнюємося. Двері відчинились о восьмій. Нам треба йти.

Він забрав із барної стійки її горілку й вихилив одним легким ковтком.

Браян був одягнений у темно-синій костюм і білу сорочку із розстебнутим верхнім ґудзиком; його чорна краватка була ослаблена і злегка перекосилася. Він залишався досить гарним, але не таким, щоб можна було подумати, ніби він щоранку затримується у ванній. Його зовнішність була мужніша, лице — саме таке суворе, як треба, усмішка — трішки кривувата, а хвилясте чорне волосся — не зовсім приборкане. Обвітрена шкіра, гусячі лапки під очима, рішуче підборіддя і ніс. Його блакитні очі були щирі й веселі, наче він вічно дивувався, що потрапляє в такі ситуації, як ця.

— До речі, в тебе приголомшливий вигляд, — зауважив він. — І знову вибач за затримку. Мені немає виправдання.

— Стоп, стоп. — Лендер на мить примружено поглянув на власний келих. — Гаразд?

Це цілком могло бути їхнім спільним обманом. Лендер грав вовка, Рейчел була безневинною овечкою, а роль пастуха грав Браян Делакруа. Вона не забула, яке дивне відчуття Браян викликав того дня в Атенеї, і їй подумалося, що це — надто вже підозрілий збіг: вони взяли й відшукали одне