Кадзуо Ісігуро - Залишок дня, Кадзуо Ісігуро

тут точно є певний зв’язок — який саме, я не знаю — із тим, що трапилося кілька місяців тому під час візиту Вейкфілдів.

Містер і місіс Вейкфілд — подружжя американців, які ось уже двадцять років мешкають в Англії (якщо не помиляюсь, у Кенті). Вони з містером Фаррадеєм мають кілька спільних знайомих у Бостоні й тому одного дня прибули з коротким візитом у Дарлінґтон-Голл — залишилися на обід і перед чаюванням поїхали. Це сталося за якихось кілька тижнів по тому, як містер Фаррадей оселився в маєтку, про час, коли він не міг натішитися своєю покупкою і влаштував гостям аж надміру детальну екскурсію будинком — зокрема кімнатами, де все було затулено простирадлами. Втім, містерові й місіс Вейкфілд не менше за містера Фаррадея кортіло оглянути маєток, і я, займаючись своїми обов’язками, раз по раз чув усякі американські вигуки захоплення, що лунали з тієї чи тієї частини будинку, де опинялися гості. Містер Фаррадей почав показувати будинок з горішнього поверху й допоки провів гостей униз, щоб ті помилувалися розкішними долішніми кімнатами, піднесеного настрою не втратив, а захоплено демонстрував деталі на карнизах і віконних рамах, красномовно описуючи, «чим англійські лорди колись займалися» в кожній кімнаті. Я, звичайно ж, навмисно не підслуховував, але суть сказаного мимоволі почув і здивувався, що в господаря такі глибокі знання, які, попри дрібні неточності, виказували його щире захоплення англійськими манерами. Крім того, було помітно, що гості — особливо місіс Вейкфілд — і самі добре зналися на традиціях нашої країни, а з їхніх численних зауваг ставало зрозуміло, що й вони володіють доволі розкішним англійським маєтком.

На певному етапі екскурсії — я йшов коридором, гадаючи, що товариство вийшло надвір оглянути довколишню територію, — я побачив, що місіс Вейкфілд залишилася позаду чоловіків і пильно розглядала кам’яну арку, що обрамлювала прохід до їдальні. Коли я проминув її, пробурмотівши: «Пробачте, мем», — вона обернулась і сказала:

— О, Стівенсе, може, ви мені підкажете. Ця арка виглядає так, ніби це сімнадцяте століття, але хіба її не встановили тут недавно? Може, за часів лорда Дарлінґтона?

— Цілком можливо, мем.

— Дуже гарна. Але, напевно, це просто копія під старовину, зроблена кілька років тому. Правда?

— Я не впевнений, мем, але це, звісно, можливо.

А тоді місіс Вейкфілд, стишивши голос, запитала:

— Скажіть-но мені, Стівенсе, а який той лорд Дарлінґтон був із себе? Ви ж начебто на нього працювали.

— Ні, мем, не працював.

— Он як, а я думала, що працювали. Цікаво, чому мені так здавалося...

Місіс Вейкфілд обернулася до арки й, поклавши на неї долоню, мовила:

— Тоді невідомо, так це чи не так. Але вона все одно схожа мені на копію. Дуже майстерно виконану, але все ж копію.

Та розмова дуже швидко вилетіла мені з голови, але коли після від’їзду Вейкфілдів я приніс містерові Фаррадею пообідній чай у вітальню, то помітив, що він досить стурбований. Трохи помовчавши, він сказав:

— Знаєш, Стівенсе, а цей будинок вразив місіс Вейкфілд не так сильно, як я сподівався.

— Ви так вважаєте, сер?

— По-моєму, вона подумала, що я вигадую небилиці про історію цього місця. Про всі ті речі, яким уже багато століть.

— Справді, сер?

— Цілий час повторювала: це «копія», се «копія». Вона навіть подумала, що й ти, Стівенсе, — «копія».

— Справді, сер?

— Справді, Стівенсе! Я сказав їй, що ти справжній. Справжній старий англійський дворецький. І що ти прожив у цьому домі тридцять років і служив справжньому англійському лордові. Але місіс Вейкфілд чомусь мені заперечила. І то дуже самовпевнено.

— Ви так гадаєте, сер?

— Місіс Вейкфілд, Стівенсе, була переконана, що ти ні дня тут не працював, поки я тебе не найняв. І взагалі вона сказала, що почула таке від тебе. Можеш собі уявити, яким дурнем я почувався!

— Дуже прикро таке чути, сер.

— Послухай, Стівенсе, це ж справжній давній англійський маєток, правда? Я ж за нього стільки заплатив... А ти — справжній старомодний англійський дворецький, а не просто кельнер, який вдає із себе такого. Ти ж не підробка, правда? Я ж дійсно отримав те, чого хотів?

— Насмілюся сказати, що отримали, сер.

— Тоді можеш пояснити мені, про що торочила місіс Вейкфілд? Бо для мене то велика загадка.

— Цілком можливо, що я змалював пані дещо оманливу картину своєї служби, сер. Прошу пробачення за незручність, яку я спричинив.

— О так, незручність ти спричинив, ще й яку! Тепер вони мають мене за хвалька і брехуна. Але стривай: що ти маєш на увазі — «дещо оманливу картину»?

— Мені дуже прикро, сер. Я й не думав, що поставлю вас у таке незручне становище.

— Але Стівенсе, якого дідька ти розказав їй байку?

Поміркувавши якийсь час над його запитанням, я відповів:

— Мені дуже прикро, сер. Але це пов’язано з тутешніми звичаями.

— Про що ти взагалі говориш, чоловіче?

— Я хотів сказати, сер, що в Англії не прийнято обговорювати колишніх господарів.

— Добре, Стівенсе, я розумію, що ти не хочеш розповідати якихось секретів із минулого. Але нащо заперечувати, що ти працював іще на когось, окрім мене?

— Воно й справді звучить трохи незрозуміло, коли так висловитися, сер. Але колись від персоналу вимагали справляти таке враження. Дозвольте порівняти це з одним звичаєм, що стосується шлюбу. Якщо в товаристві була присутня розлучена пані у супроводі свого другого чоловіка, згадувати про її перший шлюб вважалося непристойним. Такий самий звичай панує і в нашому колі, сер.

— Шкода, що я раніше про нього не чув, — сказав господар, відхилившись на спинку стільця. — Бо через це я виглядав повним телепнем.

Я розумів, що моє пояснення — в якому, звісно ж, була дещиця правди, — на превеликий жаль, нікуди не годилося. Та коли в голові роїться стільки думок, важко присвятити такій дрібниці багато уваги, тож я, цілком природно, забув на якийсь час про той епізод. Але тепер, згадуючи про нього в затишку біля ставка, я більше не сумніваюся, що моя поведінка з місіс Вейкфілд має очевидний зв’язок із тим, що відбулося сьогодні по обіді.

У наш час є багато охочих наговорити всіляких нісенітниць про лорда Дарлінґтона, і, можливо, у вас склалося враження, що я ніяковію або соромлюся через свої стосунки з його світлістю і що саме в цьому — причина моєї поведінки. Дозвольте відразу ж заперечити, що ніщо не може бути таким далеким від правди. Більшість того, що тепер говорять про його світлість, — повне безглуздя, зумовлене цілковитим незнанням фактів. Мабуть, мою дивну поведінку дуже легко витлумачити як небажання зайвий