Ліка Радош - Знову "ми", Ліка Радош

І ось знову так захотілося відчути цей гіркуватий смак, мабуть, до кінця перенести цей момент нервового зриву, і віддатись йому на повну. Переболіти, щоб більше вже ніколи не повертатись.

 Середина робочого дня. Людей мало, всі або працюють, або ще навчаються...Прогулюються здебільшого жінки з дітьми, тож щоб закурити, заходжу якомога далі, знаходжу віддалене місце та віддаюся цьому процесу... Тільки, мрійливого полегшення немає, мабуть, думка, що це допоможе була сильніша, ніж здоровий глузд...ніколи не допомагало... в наступну урну викидаю і пачку, і сірники, ото комусь пощастить.

Відчуваю втому в усьому тілі, не тільки пустоту в душі... Таке враження ніби з мене життя викачали. Ці емоційні гойдалки, що з'явились, коли Плутар знову повернувся в моє життя, мене вже зовсім знесилили.

Так і хочеться, втекти від усього. Або закритись в дома... і нікуди не виходити, перечекати, поки стане спокійніше і безпечніше. Охолонути, коли зможу спокійно розмірковувати про наші стосунки, відділивши емоції...

Бо це, що трапилось на роботі, просто не припустимо...Я ніколи не дозволяла собі такого. Та навіть в той день, коли він заявив, що збирається геть, я почекала коли він поїде, а вже тоді дала волю собі бути слабкою.

Коли заїжджаю у двір бачу Таніну машину, а сама вона сидить на лавочці біля мого під'їзду. Припарковуюсь, виходжу та замикаю авто.

- Привіт, подруго, ти як? - Таня вже підвелася та йде мені на зустріч. Як добре, що я не одна... Що поряд є людина, котрій я потрібна, і котра за мене хвилюється.

Звичайно, і батьки мої мене підтримали б, та вони іншого покоління, були дуже проти, коли в університеті ми зі Стасом почали жити разом...Ох, що тоді було... Тому з ними завжди було важко ділитися особистим.

- Ніби, каток переїхав. - чесно признаюся я, не намагаючись зіграти залізну леді, якою я і ніколи не була.

- Я хвилювалась за тебе. Але, оскільки, не знала, яку локацію ти вибереш сьогодні для думок, вирішила дочекатись тебе тут.

- Дякую. Твоя підтримка мені зараз дуже потрібна...ти також пішла швидше з роботи?

- Так. Мені навіть відпрошуватись не потрібно було. Тільки, Станіслав Вікторович побачив на мені куртку, одразу кивнув, сказав, щоб наглянула за тобою.

- Ну, пішли до хати, будеш наглядати.

Тільки переступили поріг.

- Розкажеш? Чи просто вип'ємо по келиху вина та й спати.

- Ні, про те, що сталось говорити не хочу, та ти й сама все чула, я так кричала, що стидно, аж.

- То давай, дуй в ліжко, а я зараз все оформлю...

- А не зарано...

- Тобі якраз, а я з тобою побуду...на ніч залишусь. Ти не проти?

- Ні, Тань, не проти...і дуже рада, що ти прийшла.

***

Стас

Аліна вийшла, залишивши мене в трохи пригальмованому стані. Я навіть не міг подумати, що клапоть паперу наробить стільки шуму. Думав, своїм признанням налагодити стосунки, що вона трохи відтає. Та виявилося все дзеркально протилежно. Ще далі від мене втекла. І цього разу розчарувалася в мені по-справжньому.

Та я і сам не пишаюся цим, але історію не перепишеш.

То, що тепер? Відмовлятися від майбутнього?

Опускаюся у своє крісло. Дивлюсь в нікуди. І що мені тепер робити? Відступити? Саме цього вона просила...

Як легко це сказати, а от зробити важкувато. Я ж уже пробував. Та тільки з'явилась можливість обійти свої настанови, як я одразу її використав. Не зможу. Не тоді, коли спогади ожили, не тоді коли знову її зустрів, тримав у своїх руках, таку рідну, водночас зовсім іншу, але все ж мою маленьку.

Так. Погоджуюсь, що не заслуговую пробачення. Повівся егоїстично, думав тільки про себе. Тоді, своїми словами хотів викликати агресію до себе. А виявилося, що вона шукала недоліки в собі. Стратег, блін.

В кабінет заходить Максим.

- Ну що, казанова? Що вже наробив? - пробує пожартувати друг, але бачу по очах, що зараз мене дражнити не збирається, а дійсно переживає.

- Та так, вирішив висловитись в листі, бо так мене слухати не хотіла. - відшукав поглядом той злощасний папірець. - мабуть, не потрібно було признаватися, що був таким боягузом, і що влаштував те шоу спеціально. 

- Ні. Думаю вона мала знати всю правду про той розрив, якщо ти насправді хочеш повернути її назавжди.

- Думаєш? Хіба не чув її. - не повірю, що Макс пішов далеко і пропустив цю виставу.

- Ну вам обом треба пережити ту історії і перегорнути сторінку. І якщо з якоїсь сторони буде щось недоказане, потім буде гірше. - а він має рацію...

Легкий стук у двері, і до нас заглядає Тетяна, бачу уже і куртку накинула.

- Що, пішла? - киває, хоче щось сказати, та я її перебиваю. - Іди, іди. Наглянь за нею.

- Добре. - вже повертається йти, коли Максим їй в спину кинув.

- Завтра чекаю обох на своїх робочих місцях. Балаган тут влаштували. - Чумаченко киває та покидає кабінет.

- Чого ти до неї далі чіпаєшся? Розібрались вже в чому справа? - питаю Максима, що продовжує на Тетяну дивитись як на ворога народу.

Наш головний бухгалтер Надія Петрівна, що працювала тут, мабуть, ще від заснування підприємства все доступно пояснила, звідки ноги ростуть і чому в дівчат такі премії високі.

- Я, взагалі вважаю, що її і варто назначити на посаду керівника, якщо вона так зуміла зорганізувати роботу, що навіть авторитет колишнього керівника не підірвала і все залишилось за закритими дверима офісу, на виробництві ніхто сумнівів не мав, що це Гладин Віктор усім керує. - заступаюсь я за дівчину. 

- Ага, та ще і його бабу покривала. Санта-Барбара якась. Тепер замість пошуку однієї людини на посаду директора, треба секретаря та менеджера зі збуту, бо ту пустоголову Віку треба звільняти. Та і цей Валерій Дмитрович такий собі працівник. Хоча Аліна спокійно могла б суміщати обов'язки Заступника по виробництву та економіста, занадто роздутий тут штат.