Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

сво­го сер­ця, кот­ре по­бо­рю­ва­ло всі сумніви од­ним за­ма­хом. Во­но ви­зи­ра­ло з цілої йо­го істо­ти і на­да­ва­ло йо­му ціху [60] си­ли і рішу­чості. Я чу­ла­ся прос­то «гнуч­кою» пе­ред ним.

Враження, кот­ре зро­бив на ме­не те­пер, ко­ли я на си­лах так піду­па­ла, бу­ло над­то сильне, щоб я мог­ла йо­го в одній хви­лині пе­ре­мог­ти, то­му сиділа я так са­мо мовч­ки, як він. Ли­ше Зо­ня, пруд­ка і говірли­ва, ще­бе­та­ла по-своєму і втя­га­ла зруч­но всіх по черзі до роз­мо­ви.

- Не хорі ви пот­ро­хи, На­та­лоч­ко? - спи­та­ла пан­на Марія. - Ви такі бліді.

- Ні, я здо­ро­ва.

- Дивуєтеся, пан­но Маріє? - за­жар­ту­ва­ла собі Зо­ня. - За­люб­лені виг­ля­да­ють завсігди мізер­но! - Во­на гля­ну­ла, напівусміха­ючись, напівдо­пит­ли­во, на ме­не. Я не мог­ла на той нев­да­лий до­теп най­ти відповіді, то­му змов­ча­ла.

- Чо­му ти сво­го перс­те­ня не но­сиш? - го­во­ри­ла далі - Пож­ди-но, ска­жу я це про­фе­со­рові.

- Завеликий, мог­ла би за­гу­би­ти.

- Ну, ко­ли вже так, то ліпше не но­си! Про­фе­сор, хоч і який собі там уче­ний, а все-та­ки не зміг би в те не повіри­ти, що згу­ба перс­те­ня віщує роз­лу­ку. Во­на не бу­ла би йо­му ду­же на ру­ку, не так?

Я ми­мо­волі гля­ну­ла на неї бла­га­ючим пог­ля­дом, чо­му по­ру­шу­ва­ла во­на цю мені так не­ми­лу те­му, і то са­ме те­пер! Оря­дин відга­дав мій ду­шев­ний настрій, чи підхо­пив мій взір, звер­нув го­ло­ву до Зоні і, не спог­ля­да­ючи на неї, ска­зав пря­мо:

- Ти нині ду­же жартівли­во наст­роєна, не ро­зумію те­бе!

- А я те­бе та­кож ні, Ва­си­лю. Чи бо­га­тирі ро­ма­на, що ти йо­го пе­ре­во­диш, не поб­ра­ли­ся, і сло­во «роз­лу­ка» драз­нить те­бе?

- Це не ро­ман, що я пе­ре­вод­жу.

- Мені зда­ва­лось, що ро­ман. Впрочім, що ти чи­тав так зав­зя­то, ко­ли я увійшла в кімна­ту? Ти й не замітив ме­не?

- Читав но­ве­ли Гар­ши­на. Кінчив як­раз «Atta­lea prin­ceps».

- Ах, At­ta­lea! - обізва­лась я ми­мо­волі, ми­ло зво­ру­ше­на.

- Читали? - він підвів упер­ше го­ло­ву сміло за мною, і йо­го очі вп'яли­ли­ся в ме­не з яко­юсь нес­покійною цікавістю. - І що ж? - пи­тав з ли­хо за­та­юва­ним посміхом.

- Гарна! - відповіла я.

- Гарна, це пев­но, але чим гар­на, на ва­шу дум­ку?

- Тим, що ос­та­ла­ся своїм намірам вірна!

- Дійсно, не бо­яла­ся нічо­го…

- Ні, і смерті не бо­яла­ся!

Він пок­раснів лед­ве замітно.

- Чи це посліднє зис­ка­ло вас так для неї? - спи­тав з лег­ким відтінком глу­му.

- Саме те. Це прецінь щось ду­же гар­не.

- Що? - спи­тав. - То, що во­на вмер­ла, не по­ба­чив­ши сво­го влас­ти­во­го не­ба? Ну, це справді ду­же по­етич­но.

- Ні, то­та її пос­та­но­ва: до­би­ти­ся по­ми­мо всього до цілі, - відповіла я.

- Але ж во­на не до­би­лась до неї, не по­ба­чи­ла прецінь то­го не­боз­во­ду, об котрім мріяла.

- Так. Та чи це та­ке важ­не?

- На мою дум­ку, важ­не.

- Вона віри­ла, що по­ба­чить своє пре­гар­не не­бо, а та віра вчи­ни­ла її та­кою сильною. Ах, та­ка си­ла му­сить двиг­ну­ти! Хіба ні?

Я вди­ви­ла­ся в йо­го ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма і чу­ла, що во­ни в ме­не роз­горіли­ся. Наші пог­ля­ди стріти­ли­ся. Йо­го очі за­ся­яли, а біля уст по­яви­ла­ся лед­ве замітна злоб­на усмішка, що при­га­ду­ва­ла мені якусь див­но прик­ру хви­лю.

- Так, так, во­на не бу­ла бу­ден­на си­ла, - ска­зав він, - і їй тре­ба пок­ло­ни­ти­ся. Зги­ну­ла, але хоч ос­та­ви­ла віру в си­лу. Це скріпляє сумніва­ючих­ся і сла­бо­сильних, і піддер­жує са­ме тоді, ко­ли во­ни хи­та­ються!

Я відчу­ла, що ті сло­ва йо­го й усміх той бу­ли в ме­не цілені. Усміхнув­шись бо­ля­че, хотіла я щось відповісти, але на­ду­мав­шись, за­раз за­мовк­ла. Чо­го вже бо­ро­ни­тись? Ми за­мовк­ли.

Зонині очі спо­чи­ва­ли жад­но на нас, особ­ли­во на мені. Та на її жаль звер­ну­ла­ся я до пан­ни Марії і по­ча­ла го­во­ри­ти об чім іншім.

- Вам би десь кон­че виїха­ти вліті, На­та­лоч­ко, - мо­ви­ла ста­ренька пан­на. - Ви так за­сиділи­ся; те впли­ває зле на дівчат; це я з досвіду знаю. Ви би за­раз поз­до­ровіли, по­ве­селіша­ли; от поп­ро­си­ти б вам гар­но в тіточ­ки.

- Та де вже мені їха­ти, пан­но Маріє. Не їзди­ла досі ніко­ли, при­вик­ла вже так. Впрочім, мені нічо­го не тре­ба.

- Вліті відай ва­ше весілля, На­тал­ко, прав­да? - спи­та­ла Зо­ня.

- Не знаю, Зо­ню, - відповіла я ти­хо.

- Тітка ма­ла ка­за­ти Лені, що відбу­деться вліті, під час ва­кацій.

- Може…

- З певністю; пізніше не мо­же про­фе­сор на дов­ший час з до­му ви­би­ра­ти­ся, а він же хотів би як­най­скор­ше оже­ни­ти­ся.

Я не відповіда­ла, чу­ла ли­ше, як поблідла.

- Я би не бу­ла ду­ма­ла, що він го­ден до якої-не­будь осо­би так прив'яза­ти­ся, - го­во­ри­ла Зо­ня далі. - Мені ви­диться, що йо­го іде­али - книж­ки; не так, Ва­си­лю?

- Панна Вер­ко­вичівна по­до­ба­лась йо­му, оскільки я собі при­га­дую, за­раз з пер­шої хви­ли­ни, - відповів Оря­дин і в тій же хвилі підняв­ся із сво­го місця. - Не за­ку­ри­те собі, пан­но Маріє? (во­на лю­би­ла ча­сом за­ку­ри­ти) - пи­тав зво­ру­ше­ним го­ло­сом, і йо­го очі про­май­ну­ли блис­кав­кою по мені.

- Як пос­та­раєтесь о си­га­рет­ку…

Він на­че ли­ше то­го ждав і вий­шов. Мені ста­ло ніяко­во, і я підня­ла­ся з крісла.

- А то ку­ди? - обізва­ли­ся обидві жінки.

- Додому вже!

- І чо­го так ско­ро? - за­го­моніла Зо­ня. - Ос­танься ще, а то прибіжиш ли­ше, щоб привіта­ти­ся і поп­ро­ща­ти­ся. Пож­ди, я заг­раю тобі Шу­ма­на «Аufsch­wung». [61] Вив­чи­ла­ся вже доб­ре, а ти прецінь урод­же­ний зна­вець тонів.

Ми вста­ли від сто­ла, і Зо­ня засвіти­ла світло.

- Нема Ва­си­ля з си­га­ре­та­ми, - обізва­ла­ся ста­ренька пан­на, - у йо­го ще, пев­но, й світла не­ма, а він кло­по­четься. - І ска­зав­ши це, вий­шла.

- Коли би так пан­на Марія бу­ла мо­ло­да, - сміяла­ся Зо­ня, - то, пев­но, бу­ла би з них доб­ра па­ра: во­ни страш­но люб­ляться.

- Вона та­ка доб­ра.

- А він?… - Во­на дер­жа­ла за­па­ле­ну лам­пу в руці і мов жда­ла на мою відповідь. Очі в неї світи­ли­ся так, як світяться во­ни у кіточ­ки, що спи­ни­ла­ся на са­моті біля клітки з пташ­кою.

- Він тобі брат, то ти, пев­но, луч­че йо­го знаєш, - відповіла я спокійно.

- Ну, вже ж! - І сту­пи­ла на­пе­ред. - І так, напр., мо­жу ска­за­ти, що став та­ким прик­рим, яким не бу­вав пер­ше ніко­ли; хви­ля­ми бу­вав поп­рос­ту не­чем­ним. За ті два ро­ки, що пе­ре­бу­вав се­ред ви­со­кої культу­ри, пе­ремінив­ся чи­ма­ло. Досі висміював ма­теріалістів, а те­пер сам го­тов ста­ти­ся ним. Впрочім, це, як я ду­маю, не гріх… і я ли­ше ка­жу, що пе­ремінив­ся: але в чім іншім не згод­жу­юся з ним. Я не ра­ди­ла би ніко­му суп­ро­тив­ля­ти­ся йо­го зма­ган­ням, бо без «пімсти» не обійшлось би вже, пев­но. Пан­на Марія