Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

не так, Ле­ноч­ко? Те­пер ста­ла ще драз­ли­ва, ус­та в неї як­би за­бу­ли усміха­ти­ся, ста­ла от, напр., раr­don, [58] як ти.

- А про те все ріши­ла­ся за нього вий­ти! - пов­то­рив знов. - Шко­да її!

Зоня усміхну­ла­ся жартівли­во.

- Так бе­ри ти її, ко­ли тобі її так жаль! - про­мо­ви­ла. - Те­пер маєш уже гос­по­дарст­во, і ли­ше жінки тобі бра­кує!

Ух! як він на неї ви­ди­вив­ся, а очі як заіскри­ли­ся в йо­го. - Не глу­зуй собі з ме­не! - ка­зав; - Знай, я те­пер не до жартів наст­роєний!

- Так я наст­рою те­бе до них!

- Пильнуй се­бе. Вже ви ме­не так наст­роїли, що я змар­ну­вав свої си­ли!

Зоня спа­лах­ну­ла.

- То ми то­му винні? - на­ки­ну­ла­ся. - Ох! Це слав­но! Ми, мо­же, та­кож винні, що ти в кар­ти грав і про­пус­кав гроші?

- Не ваші гроші про­пус­кав я!

- Ні, але чужі!

Він став білий, мов сніг, і збли­зив­ся до неї.

- Ти відки це знаєш? - спи­тав, а очі в йо­го так і горіли.

- Знаю!

- Хто тобі ка­зав?

- Той, хто знав.

Він мов збо­же­волів з лю­тості чи з чо­го. На сто­ли­ку ко­ло йо­го сто­яла цінна ва­за. Вхо­пив її і ки­нув об зем­лю так, що розтріска­ла­ся на дрібні кусні.

- Так! - ска­зав опісля не своїм го­ло­сом.

- Ти! - зве­ре­ща­ла Зо­ня і запіни­лась собі.

- Цього я тобі ніко­ли не за­бу­ду! - ска­зав він.

- О, я знаю, я знаю ду­же доб­ре, що ти ка­зиш­ся, по­чув­ши прав­ду. За неї то го­тов і мсти­ти­ся.

- Ти не маєш наг­ля­да­ти моїх учинків.

- Наглядати ні, але свої дум­ки про те­бе вільно мені ма­ти, і я ска­жу їх навіть тобі пря­мо в ли­це. Ти сла­бо­дух по­ми­мо сво­го та­лан­ту і енергічно­го по­ве­ден­ня, а по-дру­ге, ти заб­ру­кав­ся [59] мо­рально, і то­му не по­ва­жаю те­бе так, як давніше.

Він розсміявся ви­му­ше­ним сміхом, а опісля ска­зав:

- Де моя про­ви­на, і в чім прос­ту­пок суп­ро­ти се­бе са­мо­го, тям­лю аж над­то доб­ре, і я сам для се­бе спра­вед­ли­вий суд­дя. Але ви, що не бу­ва­ли ніко­ли людьми, ви поп­ха­ли ме­не на ту со­ба­чу до­ро­гу, на котрій я, на ва­шу дум­ку, «заб­ру­кав­ся». Та пождіть, ко­лись пок­ло­ни­тесь ще мені, але тоді я і в вас най­ду хи­би. Ви ли­цеміри!

Зоня тремтіла від зво­ру­шен­ня.

- Це по­дя­ка, Ва­си­лю, за ту по­жи­ву, що тобі мій батько по­да­вав?

- Трійла по­да­вав.

- Ти негідни­ку нев­дяч­ний! Я ма­ла те­бе за чеснішо­го чо­ловіка, хоч спе­ре­ча­ла­ся з то­бою так час­то! Те­пер я тобі цієї оби­ди не за­бу­ду.

- То не драз­ни ме­не! - го­во­рив по­гас­лим го­ло­сом. - Як­би ти зна­ла, скільки я всього пе­ре­жив, то ти би бу­ла ліпшою для ме­не!

- То га­муй­ся; на те дав бог ро­зум.

- В ме­не не­ма бабсько­го сумління… - І, змірив­ши її зне­важ­ли­во очи­ма, вий­шов з кімна­ти, грим­нув­ши за со­бою двер­ми.

- Видиш, який став? - го­во­ри­ла Зо­ни. - Ми аж на ли­цемірів ви­аван­су­ва­ли. За­те він став культурнішим. Дав­но вірив ще хоч в іде­али, а те­пер… - І не докінчи­ла, скри­вив­ши ус­та згірдно…

Отже, на йо­го дум­ку, я не му­шу заміж ви­хо­ди­ти за Лор­де­на, а ко­ли ви­ход­жу, то вид­ко з то­го, що я бу­ден­на, лег­ко­душ­на осо­ба.

Нехай і так! Мо­же, прав­да і по йо­го сто­роні. Але чим стоїть він ви­ще від ме­не, якою си­лою? «Бе­зог­лядністю», як ска­за­ла ще Зо­ня, чи своїм «сильним сумлінням»?… Впрочім, мені те­пер все бай­ду­же, що хто, а навіть що і він про ме­не ду­має, чи доб­ре чи зле. Для ме­не го­лов­на річ та, що я са­ма з се­бе не­за­до­во­ле­на, не мо­жу се­бе по­ва­жа­ти, як по­вин­на. Я не­мов пе­ре­жи­ла­ся. Ох, як пус­то, нуд­но, як глу­по! І ми обоє лю­би­ли­ся!

***

Насильно вип­ха­ли ме­не до Маєвських з яки­мось шит­вом, хоч як я вип­ро­шу­ва­ла­ся. З ним не хотіла я по­ди­ба­ти­ся. Вкінці пішла, з гор­дим - са­ма не знаю від чо­го - усміхом на ус­тах. Тільки всту­пи­ла в хатні сіни, як сер­це в ме­не на­раз за­товк­ло­ся сильніше, і я на цілім тілі зад­ри­жа­ла, як­би пе­ре­мерз­ла. Так, це то­му, що бо­яла­ся чо­мусь по­ба­чи­ти­ся з ним, хоч го­во­ри­ла собі не­ус­тан­но, що він не об­хо­дить ме­не нічо­го, що не люб­лю йо­го вже. І дійсно, вже як я в посліднім часі ду­ма­ла і відчу­ва­ла, то чувст­во і лю­бов не на­хо­ди­ли в моїм серці місця; я не лю­би­ла ані йо­го, ані ніко­го дру­го­го.

Вечором поп­ро­си­ли до чаю. Нап­ро­ти ме­не ос­та­ла­ся од­на склян­ка і од­но крісло по­рожнє.

- Де Ва­силь, Зо­ню? - спи­та­ла пан­на Марія.

- Або ж я знаю? Ма­буть, пи­ше в своїй кімнаті.

- Що це він пи­ше та пи­ше?

- Не знаєте, що? Він пе­ре­во­дить щось, як ка­зав, із ску­ки.

- Так іди, Зо­неч­ко, і прик­лич йо­го, а то чай ви­хо­ло­не зовсім.

Зоня пішла, а ми обидві на­че поніміли. Во­на об­ня­ла ру­кою йо­го склян­ку, чи га­ря­ча, а мені не бу­ло до роз­мо­ви. Впрочім, це бу­ло див­но. Те­пер, ко­ли я зна­ла, що пев­но по­ба­чу­ся з ним за кілька хви­лин, ста­ла я на­раз цілком спокійна, і цей спокій був аж ле­до­ва­тий. Так сиділи ми, до­ки не явив­ся він. Пер­ша увійшла Зо­ня, а за нею він. Змінив­ся, на пер­ший позір, не ду­же. Не знаю, чи Зо­ня на­роч­но не ска­за­ла йо­му, що я бу­ла в гос­тях, чи, мо­же, вид мій був та­кий відра­жа­ючий, що, уг­ледівши ме­не, мов на­ля­кав­ся; але привітав­ся лас­ка­во, навіть усміхнув­ся якимсь сум­ним ви­му­ше­ним сміхом. Опісля за­няв місце про­ти ме­не і, схи­лив­ши го­ло­ву, мішав ма­ши­нально чай.

При світлі, що па­да­ло яс­но з ви­ся­чої лам­пи, по­ба­чи­ла я йо­го ліпше. Він був мар­ний і блідий, а в цій хвилі, оскільки я йо­го ро­зуміла, зво­ру­ше­ний, йо­го ви­со­ке чо­ло з імпер­ти­нент­ною (як Зо­ня ка­за­ла) мор­щи­ною «пи­хи» між бро­ва­ми, ви­да­ло­ся мені в цій хвилі на­че мар­му­ро­ве, ус­та уп­ря­мо сту­лені. Повік не підво­див ані ра­зу; так са­мо, вид­ко, не ба­жав і уст от­ви­ра­ти.

Мене об­гор­нув який­сь со­ром. Ціла йо­го істо­та свідчи­ла мені чо­мусь наг­ляд­но об тім, що за цілий час роз­лу­ки не зай­ма­ли­ся йо­го дум­ки ані ра­зу мною. Що між ним і мною ви­рос­ла якась ме­жа, що те, що між на­ми зай­шло, за­тер­ло­ся безслідно, і що бу­ло би смішно на­тя­ка­ти на якісь зв'язки між ним і мною. По нім бу­ло це вид­ко. Я со­ро­ми­лась своєї вірності і відчу­ла, що во­на не бу­ла потрібна. Чи, мо­же, я по­ми­ля­ла­ся? Мо­же. Зда­вав­ся пот­ро­хи пе­ре­жи­тим, але в йо­го істоті бу­ло щось не­за­ви­си­ме, щось сміле, бе­зог­ляд­не. Ах, це бу­ли наслідки йо­го «сильно­го, нев­раз­ли­во­го» сумління! - го­во­ри­ла я до