Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

з ним про їхні вільні дні. «Певна річ, були місця, куди ви їздили найчастіше… У вас є машина?» — «Авжеж». — «Ви їздили на неділю до моря чи залишалися десь поблизу Парижа?» — «Поблизу Парижа. Але не завжди на тому самому місці… Ми уподобали собі один заїзд на самому березі річки, бо Марінетта схиблена на плаванні та веслуванні… Вона уникала фешенебельних готелів, де збираються заможні люди. Між нами кажучи, смаки в неї досить простецькі».

Кінець кінцем я витяг з нього з півдюжини адрес тих місцин, де вони бували найчастіше: заїзди в Клу, в Курселі, в долині Шеврез, у Мелані, в Сен-Фаржо, між Корбеєм та Мелуном, у «Фелікса та Феліції», в Помпонні… Це на березі Марни, недалеко від Лані… Вона особливо вподобала цю харчевню… Там було лише дві кімнати, навіть без водогону… Потім Крегі в околицях Мо, ресторанчик, назви якого він не пам'ятає, з глухим хазяїном… Далі «Сорока-танцюристка» посеред рівнини між Меланом та Апремоном… Один раз вони обідали в «Кок-Арді», в Бужівалі…

— Ти перевірив?

— Я подумав, що краще буде, коли я залишуся тут і керуватиму розшуком звідси. Я міг би зателефонувати до тамтешніх відділків, та побоявся, як би ті селюки ие сполохнули нашу мадемуазель… Це не дуже відповідає, правилам, бо всі ці місця в іншому департаменті, але мені здалося, що ви поспішаєте…

— Я послав у кожному напрямку по одному хлопцеві — Лурті, Жамена та Лагрюма…

— І кожен узяв по машині?

— Еге ж, — занепокоєно признався Жанв'є.

— Так ось чому Люка не міг знайти вільної!

— Вибачте…

— Ти добре зробив. І поки що нічого не чути?

— Лише з харчевні в Клу. В тому напрямку нічого. Невдовзі мають доповісти інші…

Якийсь час Мегре мовчки смоктав люльку, немов забув про присутність інспектора.

— Я вам більше не потрібен?

— Поки що ні. Не зникай, не попередивши мене. Скажи, щоб Люка нікуди не йшов…

Внутрішній голос казав йому, що треба діяти якнайшвидше. Після свого тривалого візиту до голланця він відчував, що чиєсь життя зараз у небезпеці, хоча й не міг сказати, чиє саме.

Певна річ, йому намагалися замилити очі. Все в тім домі було фальшиве, крім хіба що картин на стінах.

— Дайте мені відділ реєстрації чужоземців…

Хвилин за двадцять він уже знав, що дівоче прізвище пані Йонкер було Майан, а справжнє ім'я не Марія, як він подумав був спочатку з огляду на її південне походження, а не менш просте — Марсель.

— А тепер, будь ласка, зв'яжіть мене з карним розшуком у Ніцці. Попросіть комісара Бастіані…

Щоб не сидіти на місці, він тепер ладний був ухопитися за першу-ліпшу ниточку.

— Алло! Бастіані? Як ся маєте, друзяко? Погода?.. Вже третій день іде дощ, і лише сьогодні по обіді хмари трохи розвіялися, — Маю до вас прохання. Звеліть своїм хлопцям погортати старі папери. Якнайшвидше. Якщо у ваших не виявиться нічого цікавого, пошліть їх до судового архіву. Йдеться про Марсель Майан… Вона народилася в Ніцці, десь у старій частині міста, поблизу Святої Заступниці… Зараз їй тридцять чотири роки. Колись була одружена з англійцем на прізвище Мур, фабрикантом шарикопідшипників, і певний час жила в Лондоні. Там вийшла заміж удруге за багатого голландця Норріса Йонкера. Зараз мешкає в Парижі. Надзвичайно вродлива молодичка — на вулиці на таких озираються. Висока, чорнява, ставна, вміє добре одягатися. Поводиться, як справжня графиня, але щось у її поведінці підказує мені, що колись ми вже держали цю пташечку за крильця… Ви мене розумієте? Щось таке в її погляді, та й не тільки в погляді… Так-так. Це надзвичайно терміново. Я певен, що в цю мить готується якась підлота, і хотів би цьому завадити. До речі, ви знали Лоньйона, коли працювали в нас на вулиці Сосез? Нечема, саме він. Минулої ночі його тяжко поранено. Ні, не вмер, але медицина поки що мовчить. Пов'язано найтіснішим чином… Не знаю поки що, яку роль у цій справі грає вона, та, можливо, ваші дані допоможуть мені це встановити. Я буду в себе на службі. Можливо, до ранку…

Він знав, з яким запалом інспектори в Ніцці кинуться зараз виконувати його доручення: адже йшлося про замах на одного з їхніх колег, і впіймати злочинця мало стати для кожного поліцая питанням честі.

Хвилин з п'ять він немов куняв у своєму кріслі, потім рука його знову простяглася до телефонної трубки.

— Прошу з'єднати мене зі Скотленд-ярдом… Терміново… З інспектором Пайком особисто… Пробачте! З головним інспектором Пайком…

Вони вперше зустрілися кілька років тому в Парижі, куди шановний інспектор Найк приїхав у спеціальне відрядження, щоб ознайомитися з роботою французького карного розшуку і, зокрема, з методами Мегре. Він був страшенно вражений, коли дізнався, що в його славнозвісного французького колеги немає ніяких методів.

Відтоді вони вже двічі бачилися в Лондоні і встигли заприязнитися. На початку того року Мегре дізнався, що заповзятливого Пайка ладили на головного інспектора.

Не минуло й трьох хвилин, як йому дали Скотленд-ярд, зате потрібно було ще десять, поки до трубки по той бік проводу підійшов сам містер Пайк. Потім сторони довгенько обмінювалися привітаннями ламаною англійською мовою з одного боку і не менш ламаною французькою з другого.

— … Еге ж, Майан… М — як Моріс, А — як Апдре… Це довелося проробити з усіма прізвищами.

— Мур… М — як Моріс… У — як Урсула…

— Це прізвище мені відоме… Йдеться про Герберта Мура, еге ж? Із Манчестера?.. Три роки тому королева зробила його лордом…

— Другий чоловік: Норріс Йонкер…

Він знову по літерах назвав ім'я та прізвище голландця, нагадав про його службу в британській армії в чині полковника.

— Між цими двома