Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

коли б за такий короткий час йому вдалося зібрати стільки подробиць стосовно справи, про яку, прокинувшись уранці, він ще нічого не знав. Йому відкрилося не тільки потайне життя Йонкерового дому — вся авеню Жюно постала тепер перед комісаром у зовсім іншому, незвичайному світлі.

Чого ж, у такому разі, він залишився невдоволеним? Питання це настирливо крутилося йому в голові, та відповіді на нього Мегре не знаходив. Лише коли машина проминула міст Ошанж і попереду забовванів знайомий силует Палацу правосуддя, йому здалося, що він зрозумів причину своєї гризоти.

Хоч більшу частину часу Мегре просидів у кабінеті Норріса Йонкера, хоч він ретельно оглянув весь будинок від першого до третього поверху, де й розігралася найдраматичніша сцена, не це найбільше запало йому в душу.

Інший образ крутився тепер йому в нам яті, немов причеплива мелодія: образ комірчини з металевим ліжком; і комісарові нараз з'ясувалася причина його тривоги.

Немов на екрані, в нього перед очима великим планом стояли соромітницькі малюнки, зроблені чорною, червоною та блакитною фарбами. Коли в думці він повертався до Мірелли, то не вона сама, а її намальований кількома штрихами, немов недбало, портрет на стіні поставав перед ним.

В цей образ посередині страхітної композиції було вкладено стільки шаленої пристрасті, що лише якийсь маніяк чи маніячка могли б на таке спромогтися. Мегре мимоволі пригадалися ті малюнки божевільних, які йому колись доводилося бачити, позначені таким самим чуттєвим шалом, реальніші за ті предмети, котрі вони мали зображати.

Те, що в кімнаті ще недавно хтось жив, не викликало жодних сумнівів. Інакше навіщо було б кілька годин тому так ретельно її прибирати, мити паркетну підлогу? То чому ж не побілили стіни?

З такими думками він повільно піднімався головними сходами Управління карного розшуку. Як це часто траплялося йому робити, він замість іти просто до себе заглянув спочатку до інспекторської. Над столами з запаленими лампами в матових кулястих абажурах, немов учні вечірньої школи, сиділи його інспектори.

Він ще не встиг глянути на того чи того зокрема, але на душі відразу стало спокійніше, як завжди, коли він бачив цю звичну професійну обстановку.

Подібно до школярів, повз яких проходить учитель, жоден не підвів голови, але всі вже знали, що патрон сьогодні в похмурому настрої, відчували, який він стомлений, зморений.

— Моя жінка не дзвонила?

— Ні, патроне.

— Скажи, щоб мене з нею з'єднали. Якщо нема вдома, хай зателефонують до Лоньйонів…

«Коли й не божевільний у буквальному розумінні, то, в усякому разі, якийсь скажений, неспроможний гамувати свої інстинкти…»

— Алло! Це ти?

Вона повернулася додому і, певно, готувала обід.

— Ти вже давно прийшла?

— З годину тому. Здається, моє товариство їй не дуже приємне. Спочатку їй підлестило те, що я заради неї потурбувалася, але все одно їй зі мною ніяково. Стара з чотками їй більше до душі. Удвох вони можуть досхочу поплакатися одна одній в пелену, бо обом себе страшенно шкода. Я їй принесла гостинців, а старій тицьнула в жменю десятку. Вона навіть оком не моргнула. Я пообіцяла завтра прийти знову… А як ти? Прийшов би пообідав…

— Не знаю, чи мені вдасться. Навряд.

— А як там із Лоньйоном?

— Здається, нічого нового… Точно не знаю, я щойно зайшов.

— Ну, до скорого побачення…

— До побачення.

Ні він, ні вона не називали одне одного на ім'я, не казали «любий» чи «люба». І в цьому не було потреби, бо певним чином вони обоє відчували себе єдиною істотою.

Мегре поклав трубку й відчинив двері до інспекторської.

— Жанв'є на місці?

— Іду, патроне…

Повернувшись, він сів до свого столу й почав розкладати люльки.

— Передусім що там з Лоньйоном?

— Хвилин десять тому я телефонував до лікарні. Старша медсестра вже гарчить на мене. Сказала, що стан хворого без змін і що раніше як завтра на поліпшення ніхто з лікарів не сподівається… Він досі непритомний, а коли розплющує очі, то не тямить, ні де він, ні хто біля нього, ні що з ним сталося…

— Ти бачився з колишнім нареченим Марінетти Ож'є?

— Я застав його в кабінеті, і- він страшенно перелякався, що батько довідається, хто я і звідки… У старого й справді, здається, досить крута вдача: там у них всі тремтять від самого його імені… Цей Жан-Клод такий собі крихкотілий красунчик. Він вивів мене з контори і почав виламуватися перед дівчиною у вестибюлі, удаючи, ніби я їхній клієнт…

— А що вони роблять?

— Труби з кольорових металів… Їхня фабрика — досить похмура на вигляд коробка, яких чимало в районі площі Республіки та бульвару Вольтера. Потім він повів мене до кав'ярні, чимдалі від контори. Газети пишуть про стрілянину та поранення Лоньйона, але не згадують жодним словом Марінетти. До речі, Жан-Клод їх і не читав…

— А як він? Не комизився?

— Він так боїться свого батька і взагалі всього того, що могло б ускладнити його існування, що відразу почав сповідатися мені, як попові. Тепер я знаю всі його грішки. Я сказав йому, що Марінетта несподівано залишила свій дім і що нам конче потрібні його свідчення. «Ви були заручені майже цілий рік». — «Ну, знаєте, ви перебільшуєте». — «І ночували в неї раз-два на тиждень… Для вашого віку це небагато… У вас, певно, кволе здоров'я?..»

Дізнавшись, що нам усе відомо, він страшенно розгубився:

«В усякому разі, якщо вона ходить при надії, то я до цього непричетний. Ми розлучилися більш як дев'ять місяців тому…»

Тепер ви бачите, патроне, що це за тип!.. Потім я заговорив