Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

автоматичний пістолет «ліліпут» двадцять першого калібру, дві запасні обойми, моток вірьовки, грузило, план замку, інструкції. — Вона відійшла в куток кімнати, підняла дошку в підлозі, заховала туди всі принесені речі й поклала дошку назад. — Тут буде безпечніше.

Мері уважно подивилася на неї, вперше за останній час виявивши якийсь інтерес до навколишніх подій.

— То ти знала, що ця дошка не прибита?

— Звичайно. Я сама її підважила два тижні тому.

— То ти… ти знала про все аж так заздалегідь?

— А як же інакше? — засміялася Гайді. — Ну, щасти тобі, кузинко!

Після того, як Гайді пішла, Мері хвилин десять нерухомо сиділа на ліжку, потім стомлено підвелася й підійшла до вікна. Воно виходило на північ, і з нього було видно шеренгу пілонів канатної дороги, вогні села під горою, а за ними — темну пляму Синього озера. Але домінували в цій картині великі язики полум'я й хмари чорного диму, що здіймалися над якоюсь будівлею на дальній околиці села. На кількадесят ярдів довкола того місця ніч перетворилася на ясний день, і якби навіть місцева пожежна команда спробувала погасити той вогонь, то їй важко було б навіть підступити до будівлі. Тому, очевидно, залишалося чекати, доки від неї зостанеться купа попелу. Мері замислилася, що все це могло б означати.

Розчинивши вікно, вона обережно визирнула з нього. Навіть у цьому пригніченому стані в неї не виникало спокуси вистромлятися далеко: внизу була прямовисна скеля футів триста заввишки. Мері відчула на спині мурашки.

Ліворуч унизу з-під даху станції виплив вагончик канатної дороги й рушив до села. У вагончику стояла Гайді, махаючи рукою в той бік, де, на її думку, з вікна її мала помітити Мері. Але очі в Мері, знову заповнені слізьми, не бачили нічого. Вона причинила вікно, втомлено лягла на ліжко й повернулася думками до Джона Сміта. Чи живий він іще? А що означала ота пожежа в селі?

Сміт із Шаффером скрадалися задніми дворами східного боку вулиці, намагаючись, як могли, не виходити з тіні. А втім, ці їхні перестороги були зайві: загальну увагу відвертала пожежа, тому вулицю біля станції переповнювали сотні солдатів та селян. Сміт подумав, що пожежа, мабуть, виявилася таки чималою, бо хоча самого полум'я йому й не видно було, та глухе його гуготіння чулося виразно, незважаючи на те, що вітер дув у протилежний бік. Отже, диверсія увінчалася успіхом.

Вони підійшли до однієї з нечисленних кам'яниць у селі — великої будівлі, схожої на комору, з двостулковими воротами ззаду. Подвір'я перед цими воротами мало вигляд невеличкого автомобільного кладовища: захаращене напіврозібраними двигунами, окремими запасними частинами та іншим залізяччям. У кутку лежала купа порожніх каністр. Обережно пробравшись між залізяччям, вони дісталися до воріт.

Шаффер дістав відмички, й за кільканадцять секунд вони були вже всередині, замкнувши за собою ворота й присвічуючи ліхтариками. Уздовж однієї стіни також було накладено й наставлено чимало всілякого брухту, але решту місця в гаражі займали різноманітні машини, переважно далеко не нові. А втім, Смітову увагу одразу ж привернув великий жовтий автобус, що стояв навпроти воріт. Це був типовий для гірської місцевості поштовий автобус із задніми колесами, розташованими дуже близько до середини салону, щоб автобус легше вписувався в круті повороти на гірських дорогах. Іншою характерною деталлю був підвішений спереду плугоподібний буфер проти снігових заметів. Сміт позирнув на Шаффера.

— Багатообіцяюча штука, чи не так?

— Якщо бути таким оптимістом, щоб повірити, нібито ми повернемося сюди із замку, — невесело відповів Шаффер, — тоді цю штуку можна назвати багатообіцяючою. А ви що, знали про цей автобус?

— Ти ж не думаєш, що я — автобусний ясновидець. Звичайно, я знав про нього.

Сміт заліз до водійської кабіни. Ключ запалювання стримів у замку. Сміт крутнув його й пересвідчився, що стрілка на покажчику пального повзе до середини шкали. Потім перевірив, чи працюють фари. Тоді легенько натиснув на стартер, і той одразу ж ожив. Сміт вмить вимкнув стартер. Шаффер з цікавістю спостерігав за ним.

— Сподіваюся, ви знаєте, що слід мати ще й водійське посвідчення?

— Та було десь у мене одне… Залиш половину нашої вибухівки в автобусі. І не барімося — Гайді напевне повернеться із замку наступним вагончиком.

Сміт виліз із кабіни, підійшов до воріт, що виходили на вулицю, відімкнув обидва шпінгалети — верхній і нижній — і обережно натиснув на стулки. Вони подалися на якийсь дюйм, але не більше.

— Замкнені на навісний замок знадвору, — пояснив Сміт.

Шаффер подивився на важкий залізний буфер спереду на автобусі й сумно похитав головою:

— Бідолашний замок…

Снігопад припинився, але західний вітер і мороз давали про себе знати. Темні хмари сунули небом, і всю долину то огортала пітьма, то заливало тремке місячне сяйво. Але на околиці села біля залізничної станції від пожежі було ясно, як удень.

Вагончик канатної дороги був майже коло нижньої станції. Під поривами вітру він небезпечно розгойдувався туди-сюди на тлі нічного неба. Але в міру наближення до станції це розгойдування вщухало й нарешті зникло зовсім.

Вагончика трохи трусонуло, і він зупинився. З нього вийшла Гайді, єдина пасажирка. Цієї хвилини вона була бліда й невесела. Зійшовши сходинками станційного ґанку, вона раптово завмерла: почувся свист. Хтось насвистував перші такти «Лорелеї». Різко обернувшись, Гайді побачила під стіною станції дві постаті в білому й рушила до них.

— Такі, як майор Сміт, зі скелі не падають, — вдоволено сказала вона, потім кинулася до двох чоловіків, обійняла й поцілувала кожного по черзі — Але похвилювалася я через вас!

— От і добре, хвилюйтеся й далі, — сказав Шаффер. — Хоча, правду кажучи, за нього можна й не хвилюватися, — кивнув він головою у бік Сміта.

Гайді показала рукою на залізничну станцію — звідси полум'я було видно досить добре.

— Це теж ваша робота?

— Це сталося ненавмисне, — пояснив Сміт.

— Так, він просто зробив необережний рух, — додав