Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

— Ви все ладні перетворити на водевіль, — сухо сказала Гайді. — А ви знаєте, що Мері вважає вас загиблими?

— Полковник Вайснер уже так не вважає, — відповів Сміт. — Автомобіль упав в озеро порожній. Вони полюють на нас.

— Нічого дивного, — пробурмотіла Гайді. — Такої пожежі важко не помітити. — Помовчавши, вона додала: — Вайснер — не єдиний, хто на вас полює. Крамер знає, що ви — британські агенти, яким потрібен генерал Карнебі.

— Ага, ага… — задумливо промовив Сміт. — Цікаво, яка ж це пташечка нацвірінькала Крамерові на вушко про нас? Мабуть, голос тієї пташки чути дуже далеко…

— Що ви маєте на увазі?

— Та нічого… Тепер це не дуже важливо.

— Не дуже важливо! Та хіба ж ви не бачите, — в голосі Гайді відчувався розпач, — що вони знають чи скоро знатимуть, що ви живі! Що вони знають, хто ви! Отже, вони чекатимуть на вас тут!

— Еге ж, але ти забуваєш про деякі дрібнички, люба Гайді, — втрутився Шаффер. — Вони не знають, що ми знаємо, що вони чекатимуть на нас тут. Принаймні мені так здається.

— Це все — гадання на кавовій гущі, лейтенанте. Та є ще одна дрібниця: дуже скоро до замку привезуть ваших схоплених друзів.

— На допит? — спитав Сміт.

— Не думаю, що їх запросили на склянку чаю, — в'їдливо відповіла Гайді.

— Слушно, — кивнув головою Сміт. — А ми вирушимо нагору разом з ними.

— В одному вагончику? — У тоні, яким Гайді поставила це запитання, ніби звучав сумнів у тому, чи Сміт сповна розуму.

— Не у вагончику, а на ньому. — Сміт позирнув на годинник. — Тепер — автобус у Зульцовому гаражі. Ти повинна бути там за годину й двадцять хвилин. Ага, ще одне — прихопи кілька ящиків з порожніми пивними пляшками.

— Кілька ящиків?.. Ага, ясно! — Вона похитала головою. — Ви обоє збожеволіли.

— Так, це видно з кожного нашого слова й руху, — погодився Шаффер, потім, споважнівши, додав: — Помолися за нас, любонько, а якщо не пригадаєш жодної молитви, то просто потримай пальці навхрест, поки вони заніміють.

— Повертайтеся, будь ласка! — сказала дівчина. Щось наче не давало їй говорити. Помовчавши хвилю, вона махнула рукою й пішла геть.

Шаффер із захватом дивився їй услід.

— Ось майбутня місіс Шаффер! — заявив він. — Може, вона трішки нервова й любить чепуритися… Але ви помітили, наприкінці вона мало не заплакала…

— Може, й ти був би нервовий і схильний плакати, якби пройшов крізь те, крізь що довелося пройти їй за останні два роки, — похмуро сказав Сміт.

— А може, вона була б не такою нервовою й схильною плакати, якби ви їй трішки пояснили, що діється навколо.

— Я не маю часу, щоб усім це пояснювати.

— Ви не вперше про це говорите. Хитрун — ось як треба вас називати, босе.

— Ну гаразд, годі. — Сміт знову глянув на годинника. — Я молю Бога, щоб вони не забарилися.

— А я чомусь ні… — зауважив Шаффер і спитав: — Коли ми… тобто якщо ми… повернемося звідти, то чи поїде вона з нами?

— Хто — вона?

— Гайді, ясна річ.

— Гайді — ясна річ. Якщо нам це пощастить, а пощастить це нам завдяки Мері, а її рекомендувала Гайді…

— Годі, все ясно. — Шаффер ще раз глянув на дівочу постать удалині й замріяно похитав головою: — В ресторані «Савой гріль» вона стане сенсацією!

Секунди зливалися в хвилини, а ті в свою чергу повзли до болю повільно. Минуло майже чверть години. Яскраве місячне світло вже кілька разів змінювала майже цілковита темрява, коли на долину набігали низькі, пошматовані чорні хмари. Двох чоловіків, що причаїлися в пітьмі, холоднеча пронизувала до кісток. Але вони чекали. Мусили чекати: самим дістатися до «Шлосс Адлера» годі було й намагатися.

Вони чекали мовчки, кожен заклопотаний власними думками. Про що міркував Шаффер, Сміт навіть уявити не міг. Можливо, в солодких мріях той наганяв страх на завсідників найкращих заїздів лондонського Вест-Енду. Смітові думки були багато практичніші й стосувалися тільки їхнього власного найближчого майбутнього. Він був стурбований, дуже стурбований тим, як вони в цю холоднечу дістануться до замку живі-здорові. Вони старанно тупотіли ногами й розминали руки, які щохвилини дедалі менше слухалися. Для того, що Сміт задумав, буде потрібна фізична сила й миттєва реакція, а крижаний холод робив своє. Без жодного оптимізму Сміт почав розмірковувати, скільки на них поставив би якийсь розважливий букмекер. Але обрахувати відсотки він не встиг. Настав час діяти: довгоочікуване товариство наближалося.

Дві машини альпійських стрільців з увімкненими сиренами в'їхали на сільську вулицю саме тоді, коли місяць знову вийшов з-за хмар і залив долину світлом. Сміт і Шаффер поглянули на місяць, тоді один на одного і мовчки відступили назад, намагаючись глибше сховатися в сутіні. Клацання запобіжників на їхніх автоматах пролунало напрочуд лунко.

Двигуни змовкли й фари погасли, щойно машини спинилися біля сходів. На сніг висипали люди й вишикувалися в шеренгу. Сміт нарахував дванадцятьох: офіцера, вісьмох солдатів та Каррачолу, Томаса й Крістіансена. Солдати тримали зброю напоготові. Це була зайва пересторога, бо руки в полонених було зв'язано за спинами. Отже, там чекали не спроби цих трьох утекти, а можливого відчайдушного нападу Сміта й Шаффера. Сміт ще встиг подумати, що до них тут ставляться з належною повагою.

Коли останній з тих дванадцятьох зник у будівлі нижньої станції, Сміт торкнув Шаффера за руку. Закинувши автомати за плечі, вони хутко вибралися на обледенілий дах станції й дісталися до краю, з-лід якого з'являвся вагончик канатної Дороги, вирушаючи в довгу путь до замку. Сміт розумів, що вони страшенно ризикують: досить випадковому перехожому поглянути вгору, і їх, попри маскувальні халати, виявлять. На щастя, випадкових перехожих о цій порі не трапилося. До того ж, щойно канат