Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

обкладинку будь-якого журналу в третьому рейху. Але погляд її голубих очей був крижаний.

— Добрий вечір, Анна-Марі, — сказав фон Браухіч голосом, цілком позбавленим будь-якої сердечності. — Це наша нова дівчина, фройляйн Марія Шенк. Маріє, це — секретарка пана полковника, вона відповідає за всю жіночу обслугу.

— Ви, мабуть, доклали чимало зусиль, щоб сюди потрапити, Шенк? — Якщо голосові Анни-Марі й була хоч трохи притаманна милозвучність і теплота, то цього разу вона про них забула. Повернувшись до Гайді, вона оглянула її з ніг до голови крижаним поглядом і запитала: — А ви чого тут? Через те, що ми дозволяємо вам прислуговувати за столом, коли у полковника багато гостей?..

— Гайді — кузина цієї фройляйн, — обірвав її фон Браухіч. — Крім того, вона тут з мого дозволу.

Це був дуже прозорий натяк на те, що не варто виходити за межі своїх обов'язків. Анна-Марі подивилася на нього, але нічого не сказала. Фон Браухіч належав до того гатунку людей, з якими сперечатися небезпечно.

— Сюди, Шенк! — Анна-Марі кивнула головою на бічні двері. — Я повинна поставити вам кілька запитань.

Мері глянула на Гайді, потім — на фон Браухіча, але той знизав плечима й сказав:

— Це неминучі формальності, фройляйн. Боюся, що вам їх не уникнути.

Мері й Анна-Марі зникли за дверима, які гучно причинилися. Гайді та фон Браухіч перезирнулись. Гайді сердито стулила губи, вираз її обличчя на мить нагадав звичайний вираз обличчя Анни-Марі. А фон Браухіч зробив банальний жест — безпорадно розвів руками й знизав плечима.

Причина цього безпорадного жесту з'ясувалася за якусь хвилину: з-за дверей спершу почувся сердитий голос, звуки боротьби, потім — крик болю. Фон Браухіч іще раз винувато поглянув на Гайді, але, почувши важкі кроки позаду, обернувся.

Чоловік, що наближався до них, був літній, кремезний, на вигляд — бувалий у бувальцях, вбраний у цивільне, хоча досвідчене око одразу б розпізнало в ньому офіцера. Важкі щелепи, бичача шия, коротко підстрижене йоржиком волосся та вицвілі блакитні очі робили його схожим на карикатурного прусського вояку-улана часів першої світової війни. Але те, що він зовсім не такий простакуватий, яким видавався, було ясно з тієї щирої поваги, з якою до нього звернувся фон Браухіч.

— Добрий вечір, полковнику Крамере!

— Вечір добрий, капітане. Вечір добрий, фройляйн. — Голос у нього був несподівано приємний і світський. — Ви, я бачу, чогось чекаєте?

Перш ніж хтось устиг відповісти, двері розчинились, і ввійшли Мері та Анна-Марі, причому Мері, здавалось, увіпхнули до кімнати. Анна-Марі розчервонілася й дихала трохи важкувато, але вигляд мала вдоволений. Одяг на Мері був трохи пом'ятий, коси — розтріпані; видно було, що вона щойно плакала.

— Більше клопоту з нею не буде, — вдоволено оголосила Анна-Марі. Тут вона побачила полковника Крамера й уже значно ввічливіше додала: — Я проводила бесіду з новою служницею, пане полковнику.

— В звичайному своєму професійному стилі, як видно, — сухо прокоментував Крамер і похитав головою. — Коли вже ви запам'ятаєте, що порядні дівчата не люблять, коли їх грубо обшукують, перевіряючи, чи не пошито їхню білизну на Пікаділлі чи на вулиці Горького?

— Такі правила безпеки, — спробувала виправдатися Анна-Марі.

— Так, так, — урвав її Крамер. — Але ж є й інші способи.

Він нетерпляче відвернувся. Наймати жіночий персонал — це не входило до обов'язків заступника начальника німецької таємної поліції. Поки Гайді допомагала Мері поправити вбрання, він уже розмовляв із фон Браухічем:

— У селі цієї ночі був якийсь переполох?

— Це нас не стосувалося, — відповів той. — Якісь дезертири. Крамер усміхнувся.

— Це я наказав полковникові Вайснерові так говорити. Та мені здається, що ті хлопці — британські агенти.

— Що?

— По генерала Карнебі, слід гадати, — безтурботно провадив Крамер. — Розслабтеся, капітане. Все вже позаду. Троє з них прибудуть сюди на допит за якусь годину. Мені б хотілося, щоб ви були присутні. Гадаю, це буде для вас цікаво й… е-е… повчально.

— Але ж їх п'ятеро, пане полковнику. Я сам бачив, як їх арештовували в пивниці.

— Їх було п'ятеро, — поправив його Крамер. — Але тепер уже не п'ятеро. Двоє з них — ватажок і ще один — на дні Синього озера. Вони втікали на машині й упали зі скелі.

Мері, що, стоячи спиною до чоловіків та Анни-Марі, саме поправляла на собі сукню, повільно випросталася; обличчя в неї скам'яніло. Анна-Марі обернулася, зауважила знерухомілу Мері й зацікавлено рушила до неї. Але тут Гайді взяла Мері під руку й швидко сказала:

— Моя кузина погано себе почуває. Чи можу я провести її до кімнати?

— Гаразд. — Анна-Марі махнула рукою. — До тієї кімнати, де зупиняєтесь ви, коли працюєте в замку.

Кімната була холодна, схожа на келію, з укритою лінолеумом підлогою, залізним ліжком, стільцем, невеличким туалетним столиком, підвісним мисничком, і — все. Гайді замкнула за собою двері.

— Ти чула? — безсило спитала Мері. Обличчя у неї було таке саме безживне, як і голос.

— Я чула, але я в це не вірю.

— Навіщо їм брехати?

— Вони в це вірять. — Тон у Гайді був зневажливий, навіть грубий. — Пора б тобі вже забути про кохання й задуматись. Такі, як майор Сміт, не падають зі скелі в озеро.

— Легко тобі говорити, Гайді.

— Впасти в розпач також неважко. Та я вірю, що Сміт живий. Але коли він живий, коли він дістанеться сюди й не застане тебе, коли нікому буде йому допомогти, знаєш, що тоді станеться?

Мері не відповідала, вона лише мовчки дивилася Гайді в очі.

— Тоді він загине. Він загине, бо ти покинула його в небезпеці. А чи покинув би він тебе в небезпеці?

Мері безтямно похитала головою.

— Ото ж бо й воно, — закінчила Гайді. Вона дістала щось спочатку у себе з-під спідниці, потім — з-за пазухи й поклала все це на стіл. — Ось тут усе: