Колектив авторів - Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

[55] частиною національного законодавства повинні визнаватись і раніше (в період існування Союзу РСР) укладені Українською РСР (Україною) та ратифіковані нею міжнародні договори. Відповідно до ст. 7 Закону «Про правонаступництво України» [52] Україна є правонаступником прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, якщо вони не суперечать Конституції та інтересам України.

2. Положення міжнародних договорів можуть безпосередньо поширюватись на цивільні відносини, що виникають в Україні, незалежно від їх суб'єктного складу. Міжнародні договори відповідно до їх змісту можуть поширюватись тільки на відносини з участю осіб, які є громадянами або юридичними особами відповідних різних договірних сторін. Укладаються і такі міжнародні договори, що не містять цивільно- правових норм прямої дії, а породжують лише обов'язок держави щодо імплементації відповідних норм до національного законодавства. Положення таких міжнародних договорів застосовуються переважно перед актами національного законодавства у межах, визначених законами України. Це стосується, зокрема, Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5].

3. Деякі міжнародно-правові договори надають державам-учасницям право відступити від положень таких договорів. У цьому разі, якщо держава скористалась таким правом, чинними є відповідні положення національного законодавства. Так, ст. 7 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [3] встановлює строки охорони авторських прав. Разом з тим державам — учасницям Конвенції надається право встановлювати строки охорони прав, що перевищують ті, які передбачені цією Конвенцією.

4. Особливе значення як частина національного законодавства має Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [7], що була ратифікована Україною 24 січня 1997 р. Як і інші міжнародно-правові договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою, названа Конвенція підлягає переважному застосуванню перед законами України. Оскільки положення цієї Конвенції є досить загальними, а Європейський Суд з прав людини тлумачить їх широко, таке тлумачення набуває для країн, що ратифікували Конвенцію, обов'язкового значення. В іншому випадку Європейським Судом будуть визнаватись такими, що підлягають задоволенню, вимоги до держав, судові органи яких припустилися порушення положень Конвенції, як вони тлумачаться Європейським Судом. З огляду на це вимоги і заперечення сторін цивільно-правових спорів, судові рішення вітчизняних судів можуть обґрунтовуватись посиланнями не тільки на міжнародно-правові договори, що ратифіковані Україною, а і на практику Європейського Суду з прав людини.

5. Відповідно до ч. 2 ст. 10 ЦК міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підлягають переважному перед актами цивільного законодавства України застосуванню. Це відповідає загальному положенню ч. 2 ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України», що формулює таке ж правило без визначення галузевої належності актів, перед якими переважному застосуванню підлягають міжнародні договори. Виникає питання про те, чи мають міжнародні договори перевагу при правозастосуванні перед Конституцією України. Відповідно до ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів «сторона не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору». Разом з тим, у цій статті зроблено застереження про те, що її положення діє без шкоди для ст. 46 цієї ж Конвенції. Стаття 46 Конвенції допускає посилання держави на те, що її згода на обов'язковість міжнародного договору була виражена на порушення її внутрішнього права, якщо це порушення було явним (тобто пояснюється, було очевидним для будь-якої держави, що діє в цьому питанні сумлінно і відповідно до звичайної практики) і стосувалося норми внутрішнього права особливо важливого значення. Можна стверджувати, що норми, які формулюються в Конституції [1], є нормами особливо важливого значення. Але вимога про явний характер порушення міжнародним договором норм внутрішнього права особливо важливого значення означає, що посилання на внутрішнє право, в тому числі і на Конституцію, як на причину невиконання міжнародного договору України, є неможливим.

ГЛАВА 2 ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ОБОВ'ЯЗКІВ. ЗДІЙСНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКІВ
Стаття 11. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків

1. Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

3. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

4. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

5. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

6. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастанна певної події.

1. Із змісту статті, що коментується, слід зробити висновок про те, що під правами і обов'язками, про підстави виникнення яких тут ідеться, розуміється широке коло правових явищ. У будь-якому випадку ст. 11 ЦК не можна розуміти як таку, що встановлює підстави виникнення тільки цивільно-правових зобов'язань, як вони розуміються в главах 47 — 83 Цивільного кодексу.

2. Слід мати на увазі, що в ст. 11 ЦК під правами і обов'язками розуміються: 1) комплекс правових можливостей, що охоплюється категорією цивільної правоздатності фізичних, юридичних та інших осіб; 2) комплекс правових можливостей, що складають зміст поняття дієздатності фізичних, юридичних та інших осіб; 3) абсолютні суб'єктивні права (речові, права інтелектуальної власності та інші), які особи, що володіють правоздатністю, отримують безпосередньо із закону; 4) абсолютні