Борис Левандовський - Донор для небіжчика

На нього нахлинула божевільна радість: Воно збиралося піти… Воно просто хотіло з’ясувати, і нічого більше… Воно не збиралося його ВБИВАТИ!

— ТИ ЗРОЗУМІВ МЕНЕ… ДОБРИЙ ЛІКАРЮ?

Воно знову опустило свою величезну руку Маркевичу на плече. І стиснуло з жахливою силою. Лікарю здалося, що його рука вилізе разом із плечовим суглобом. Маркевич видав судорожні свистячі звуки й відчув, як спорожняється його кишечник, немов у штани полився розтоплений пластилін…

— ТИ Ж… ДОБРИЙ ЛІКАР? — Воно прохрипіло йому це в саме вухо.

— Н-ні!.. Ні! — заплакав Маркевич. — Я… Я поганий… я дуже поганий…

Воно відпустило його плече.

І Маркевич почув, як Гість… іде!

Полегшено зітхнувши, він продовжував дивитися в підлогу скляніючими очима.

І лише наляканий скрип кватирки порушував тишу…

Смерть, що наступала, Герман сприйняв як подарунок-звільнення.

Страху не було.

Усе пережите за останні дні віднеслося кудись у темряву минулого, не залишаючи ні болю втрати, ні жалю… нічого. Картина власної смерті, безліч варіантів якої Герман малював у своїй уяві, зовсім не була схожою на те, що відбувалося з ним зараз.

Він просто заплющив очі, чекаючи розв’язки.

ТИ — НА МЕЖІ

Він чув, як тріскають, немов міхурі в киплячій смолі, набряклі судини й вени; все тіло пекло нестерпно. Вогнища пульсуючого болю переміщалися від кінцівок до грудей, спини й обличчя, а потім поверталися назад, захоплюючи нові ділянки. Це тривало доти, доки все тіло стало нагадувати шматок агонізуючого м’яса, зануреного в кислоту.

Біль здавався неймовірним, шокуючим — витримати таке катування у звичайному стані було б неможливо, — але Герман сприймав події відчужено, мов спостерігач, що стежить через підзорну трубу за розвагами середньовічної інквізиції, коли та присмажує на багатті мученика, що звивається, як хробак.

Потім у його відчуттях щось змінилося.

Кінець?

Чи…

ТИ ПЕРЕСТУПИВ МЕЖУ, ГЕРМАНЕ

ТИ — ЗА НЕЮ

Герман раптово зрозумів, що біль кудись зникає. За якийсь час він несподівано усвідомив, що продовжує… жити…

Біль замінило якесь оніміння, що створювало відчуття підвішеності в НІДЕ.

Нарешті Герман розплющив очі і побачив, що досі лежить на підлозі вітальні. Крізь штори в кімнату вже проникали перші нерішучі промені сонця.

З кухні чувся звук води, що лилася в раковину; очевидно, з вечора кран залишився незакритим. У вітальні горіла люстра. Усе виглядало надто буденно: господарі дуже квапилися на вечірній потяг і забули закрити крани й виключити світло.

Герман поворухнувся — стиснув долоню в кулак. Це вдалося на диво легко. Наскільки він міг судити, м’язи скорочувалися нормально. Одночасно він відзначив, що цілком позбавлений відчуття дотику.

Герман узявся розглядати руку — вона мала дивний, дещо гротескний вигляд: нагадувала надуту гумову рукавичку й за розмірами була вдвічі більшою. Шкіра натягнулася, як барабан, і покрилася розпливчастим візерунком червоно-синьо-лілових плям.

Неймовірно: він залишався ЖИВИМ!

Намагаючись переконатися в реальності того, що відбувається, Герман, важко підводячись, сів. Болю не відчував, точніше, не відчував абсолютно нічого, немов його тіло було накачане новокаїном.

Але в цю мить щось нестерпно стисло його череп. Герман захрипів, до горла підкотився величезний клубок болісної нудоти, що, здавалося, піднімалася з бездонних глибин його власного тіла.

Приступ нагадував той, що схопив його в машині пам’ятної ночі Похоронного Турне…

Через декілька секунд Герман знову пpoвaлився в чорну прірву…

Щось надоїдливо дзижчало біля самого вуха.

Герман розплющив очі. В кімнаті досі горіло світло, за вікном — темрява…

Скільки він був без свідомості?..

П’ятнадцять-двадцять великих мух із зеленими блискучими черевцями кружляли над його головою, як малюсінькі бомбардувальники. Герман незграбно махнув рукою, щоб їх відігнати. Однак мухи не збиралися його покидати і продовжували роїтись над головою, не зважуючись сідати, немов щось у ньому і притягувало їх, і лякало водночас.

Піднятись на ноги вдалося легше, ніж він очікував Утім, Герман одразу ледь не простягся долі, як людина, що вперше стала на ковзани. Він зовсім не відчував свого тіла. Воно начебто перетворилося на людиноподібного робота-андроїда, що втратив керування.

А взагалі, Герман почувався на диво стерпно. Принаймні фізично.

Він зробив два невпевнені кроки, немов учився ходити. Розгублений погляд упав на годинник. Була майже п’ята ранку — він