Борис Левандовський - Донор для небіжчика

письмового столу, розуміючи, що в нього поступово визріває план дій.

Ну що ж, Алекс не дзвонитиме перший. Може, він би це і зробив… якби сьогодні були підписані ці найважливіші папери. А тепер — ні.

Але й сидіти склавши руки теж не буде.

З нього досить.

Розділ 3
Бука

…Не стримавши здавленого крику, Маркевич почав сповзати на підлогу, намагаючись оглянутися назад і водночас жахаючись того, що могли побачити його вирячені очі. Але так і не пересилив себе, щоб повернути голову.

Того, що він устиг побачити, вистачило з надлишком, щоб у венах застигла кров. На його плечі лежало щось, схоже на виродливий наріст, — у якому він із жахом упізнавав людську руку. Від цієї руки йшов моторошний сморід.

Бука… — розпеченим шилом прокололо мозок. — Його Бука!.. Він повернувся… Він прийшов за ним…

Маркевич зсунувся на підлогу і, уткнувшись обличчям у зігнуті коліна, тонко заскиглив. У цю мить він був готовий віддати навіть увесь зміст замурованого в кабінеті сейфу, де зберігав усі свої валютні заощадження, — тільки б не піднімати очі, не бачити, ХТО зараз над ним стояв.

— Я нічого не зробив… Це… пом-милка!.. — промимрив Маркевич, вирішивши, що Бука прийшов його покарати.

Бука тільки того і приходить…

До поганих дітей, щоб покарати.

Але…

У пам’яті виплив образ молодої жінки, що була на п’ятому місяці вагітності. Вона померла через два дні після того, як Маркевич переконав її, що все обійдеться, якщо зробити аборт.

Він назавжди запам’ятав до деталей вираз її обличчя під час операції, хоча це було дуже давно. Однак тонка цівка крові, по підборіддю з прикушеної губи…

Це не Бука з його дитинства. Це вона…

— Я… не винний!.. — Маркевич спробував відповзти убік. — Це в-випадковість! Цього не повинно було…

Гостя багатозначно мовчала.

Маркевича трусило, наче він тримався за оголений провід. Він уже чітко зрозумів, що не побачить наступного ранку.

— Щ-що… ви хочете… зробити? Я… — Маркевич швидше відчув, аніж почув, як вона наблизилася. Воно…

І скулився, коли почув голос:

— ТИ ВІДКРИВАВ АРХІВ…

Маркевича пересмикнуло. До чого тут архів?!

І раптом згадав молодого чоловіка, який на днях приходив у лікарню, коли він чергував. Хотів з’ясувати деякі деталі, навіть заплатив гроші… І він його впустив.

Це й був той Гріх, за який він зараз розплатиться? Адже він навіть не зрозумів, що саме цікавило візитера.

— Я не винний! — зненацька промекав Маркевич пронизливим голосом. — Він… він змусив мене!

— ТИ МЕРЗОТНИК… ДОБРИЙ ЛІКАРЮ! — прохрипіло Воно, нахиляючись іще ближче.

— Ні! Це не так… Не так! — Маркевич здогадався: він бовкнув зовсім не те, що слід.

— МЕНІ ТРЕБА ЗНАТИ ІМ’Я ЛІКАРЯ, ЯКИЙ РОБИВ ПЕРЕЛИВАННЯ… ТОГО ЛІКАРЯ!

Переливання? Чого… Крові? Так, справді, в паперах щось таке було.

Але лікар…

— Я не знаю… не пам’ятаю… — благальним тоном пролепетав Маркевич.

Погана відповідь, дуже погана — він буде покараний.

— ТИ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ЗНАТИ!

— Зараз… зараз… — Маркевич гарячково напружував пам’ять.

Він зобов’язаний знати.

Це правда. Бо він справді прочитав прізвище того лікаря. І він не хотів померти смертю, яку йому міг заподіяти Гість. Як покарання за погану пам’ять.

Маркевича раптом осінило: це ж удача!

— Лозинський… Точно — Лозинський! — але як і раніше він не наважувався підняти голову.

Справді, у стаціонарній карті тієї людини стояло прізвище Лозинського. Як можна було таке забути! Тепер він поквитається з ним, — незважаючи на переляк, Маркевич відчув зловтіху — він поверне борг цьому необтесаному солдафону.

— АДРЕСА! — голос Гостя був, як шелест жуків, що копошаться в труні.

На щастя, Маркевич міг легко пригадати потрібну адресу, хоча приходив додому до Лозинського лише один раз, кілька років тому, коли вони ще не встигли стати заклятими ворогами.

— ВРАХУЙ: ЯКЩО ТИ ЗБРЕХАВ — Я ПОВЕРНУСЯ! Маркевич ні на мить не сумнівався, що Воно може виконати свою обіцянку.

— Клянуся! Правда! — простогнав він, закриваючись, щоб не бачити Гостя.