Борис Левандовський - Донор для небіжчика

Від нестерпного смороду в горлі пульсував клубок нудоти; мокра від поту сорочка обліпила тіло, немов сира ганчірка.

Маркевич відчув вологою шкірою долоні поверхню мідної ручки у формі голови ящірки й чомусь згадав один мерзенний сон.

Кошмар запам’ятався саме тому, що жахав від початку до кінця своєю реальністю. Він просинається вночі у своєму ліжку, коли дружина повертається з туалету й починає сильно до нього притискатися. Вона обхоплює його руками ззаду й усе сильніше притягає до себе… І раптом він починає розуміти, що це зовсім не руки, а якісь волохаті лапи з дуже довгими пазурами…

Тоді він прокинувся з хрипким криком. Поруч у дві дірки сопіла ця корова; шкода, що вона не хропіла тієї ночі: можливо, він прокинувся б раніш. Після цього Маркевич уже не зміг заснути до самого ранку, продовжуючи відчувати на грудях і плечах обійми того, кого він більше всього боявся в дитинстві й у кого вірив сильніше, ніж у Бога чи Діда Мороза.

Нарешті, внутрішньо здригнувшись, Маркевич повернув ручку дверей і ступив у колишню кімнату сина. На якусь мить йому здалося, що запах посилився, але… тільки здалося. Нічого більше.

Ніяких котів. І нічого, що могло б видавати цей огидний запах. Маркевич укотре розгублено озирнувся навколо. Відкіля ж, чорт візьми…

Треба було одягати респіратор. Такий, як йому ще в студентські роки видавали в морзі…

О Господи! — Маркевича пересмикнуло. Раніш ніколи він не звертався до творця так благально, як у цю хвилину. Схоже, що просто зараз по його квартирі бродить мрець…

Маркевич знову вийшов у довгий коридор, подумки дякуючи собі за те, що залишив увімкненим світло. Заглянути про всяк випадок у велику коридорну шафу було для нього занадто. Маркевич помітив, що запах посилюється, переростаючи в уже нестерпний сморід. Важкий нудотний дух гниття знущався з нюху і дурманив голову.

Заходячи у вітальню, Маркевич уловив якийсь сторонній звук. Але незабаром з’ясувалося, що це всього лише кватирка — а-аай!

Нічого більше.

Він перевів подих, але раптом щось важке опустилося позаду на його плече…

Алекс метався по своєму домашньому кабінеті, не знаходячи собі місця. В офісі компанії сьогодні зірвався важливий договір, і єдиною причиною цієї невдачі був Герман, точніше, його відсутність. Підписання документів відкладено на невизначений термін (чи назавжди), бо свого часу саме Герман залучив людей, чиї інтереси були сьогодні представлені. Зрозуміло, його відсутність у відповідальний момент не могла їх не насторожити. Алексу ж, незважаючи на всі його переконливі аргументи, вони не довіряли. Германові — так, йому — ні.

Алекс стояв перед столом і нервово мнув пальцями незапалену цигарку. На годиннику в масивній мармуровій оправі була половина першої.

Незважаючи на пізній час, Алекс не міг лягти в ліжко, щоб заснути; при одній згадці хоча б найнезначніших епізодів сьогоднішнього провалу усе всередині закипало знову. Плани компанії на найближчий час полетіли коту під хвіст.

Усі слова про перенесення термінів підписання були просто тактовною формою відмови. І все через легковажність Германа! Це можна назвати навіть зрадою.

А може, в нього справді серйозні проблеми? — вкотре майнула думка. Чи це все-таки примха людини, якій на все начхати («…якщо питання тільки в цьому, то мені на все начхати…»)? Зрештою, Алекс не сумнівався, що Герман не з’явиться до очікуваного терміну. Минуло шість днів після їхньої розмови в офісі, а від нього ні слуху ні духу. Спочатку Алекс не сприйняв цього серйозно. Абсолютно. Був трохи стривожений — так, але щоб усе зайшло так далеко… До того ж він не міг зрозуміти ситуації із самого початку, бо Герман відмовився пояснювати свою химерну поведінку. Навіть не спробував. І це після стількох років…

Ні єдиного дзвінка відтоді, невже його не хвилює, чи був підписаний цей договір? Хто-хто, а Герман забути про нього не міг. Неможливо. Адже він сам кілька місяців присвятив підготовчій роботі.

А може, він образився? Через його, Алекса, погрозу позбавити Германа частки в компанії? Чи…

Він продовжував крутити в пальцях зім’яту цигарку, поки вона розсипалася, як висушена мумія. Алекс машинально викинув її у смітник, витягнув із пачки нову цигарку й закурив.

Дощ монотонно тарабанив за темним вікном, осінній вітер легенько погойдував портьєри й доносив знадвору сумовитий шелест листя на деревах. У сусідній кімнаті спала Анжела — дружина, яка після його повернення додому в не найкращому настрої за весь вечір не сказала йому ні слова. Це було звичайним явищем останні рік-півтора. Коли Алекс повертався з роботи не в гуморі, вона намагалася раніше, ніж завжди, лягти в ліжко. Може, слід було подумати вже й про дітей, — як-не-як, вони одружені вже п’ять років. Пора… тільки не зараз, не той час. Трохи пізніше.

До речі, — подумав Алекс, знову повернувшись думкою до Германа, — може, це пов’язано із жінкою? Після тієї поїздки в Ригу минуло досить часу, щоб прийти в… Чи ні? Невже за всі ці роки в нього не було жодної баби?

Якийсь час Алекс тупо дивився на поверхню