Борис Левандовський - Донор для небіжчика

Його обличчям майнула тінь полегшення — ні, все гаразд, у таких справах він стріляний горобець. Просто вилетіла з голови вся ця метушня з презервативом; він його одразу спустив в унітаз (сподіваюсь, він не забився в яку-небудь щілину, де його знайде ця товста бочка з жиром; Маркевич на мить уявив, як він стоїть перед своєю тушею, начебто школяр, що очікує прочухана, наспіх видумуючи безнадійні виправдання).

Ні, все гаразд. Маркевич почухав мошонку і знову почав читати.

Дивний запах тим часом посилився, досягаючи своїми незримими щупальцями найвіддаленіших куточків кімнати.

… А-аай! А-аай! — скрикувала кватирка.

Існувала принаймні ще одна причина, яка штовхала Маркевича зануритися з головою в книгу. Ця причина навіть мала ім’я — Фелікс Лозинський. Це був співробітник, із яким сьогодні стався черговий конфлікт у відділенні лікарні, де їм обом не пощастило працювати разом. Колишній військовий лікар, Лозинський, із приходом у лікарню кілька років тому став для Маркевича величезною ниючою скалкою. Необтесаний мужлан і солдафон, що прилюдно посмів назвати його сьогодні «слимаком у медицині»… Гнида! Слава Богу, давно минули ті часи, коли таких, як він, вважали героями!

Він саме закінчив читати чергову главу, коли знову відчув якесь занепокоєння й цей дивний дитячий страх.

Маркевич відклав книгу й устав, щоб прив’язати чортову кватирку. Підвівшись, він відчув дивний запах, який витав по кімнаті й був не надто сильним, зате дуже неприємним. Маркевич моментально забув про свій попередній намір і, принюхуючись, розгублено оглянувся навколо.

Дивно…

Про всяк випадок Маркевич обнюхав себе, щоб переконатися, що він сам не є причиною поганого запаху. Зрештою, це абсолютно неможливо. Такий сморід… Чи, може, практикантка має до цього якесь відношення? Навряд чи.

Він уключив у вітальні яскраве світло, заглянув в усі кутки, але нічого незвичайного не знайшов.

Дуже дивно.

Повернувшись на софу, Маркевич пробував визначити походження тієї гидоти, що дедалі сильніше (тепер він і це помітив) розповзалася по кімнаті. Адже причина має існувати! Тим більше, що запах здавався Маркевичу знайомим. На секунду дивний дитячий страх відступив перед роздратуванням. Але незабаром повернувся знову. Цей запах явно йому знайомий… Маркевич сполотнів, наче його посипали тальком. Це нагадувало… Що за нісенітниці?! Він знову принюхався. На його обличчі відбилися одночасно страх і відраза. Це був… запах розкладання трупа. Важкий і водночас солодкуватий.

Він спробував міркувати логічно. Може, у квартиру забрався вуличний кіт? Дуже хворий кіт, який, десь сховавшись, здох. У його квартирі! Версія була правдоподібна — Маркевич жив на першому поверсі. Вуличний кіт? — чому б ні…

Але, з іншого боку, чому запах з’явився так раптово? Страх завовтузився в грудях із подвійною силою, незважаючи на яскраве світло в кімнаті.

Може… хлопчаки закинули дохлого кота йому у вікно? Ця думка принесла полегшення. Тепер треба терміново обшукати всю квартиру.

Маркевич перейшов у сусідню кімнату. Тут запах помітно посилювався. Обличчя доктора перекосилося: так могла смердіти ціла дюжина дохлих котів, які пролежали на якомусь смітнику під жарким сонцем багато днів. Маркевич увімкнув світло й побачив, що вікно і кватирка в кімнаті зачинені. Щільно та надійно.

У спальні запах чувся найменше. Маркевич полегшено зітхнув. Наступним пунктом перевірки був кабінет. Здається, тут він залишив відкритою кватирку. Та й двері після недавнього ремонту…

— Погано прилягають… — уголос продовжив Маркевич.

Щоб потрапити в кабінет, треба було пройти довгим коридором. А вимикач (який ідіот його там придумав!) містився в протилежному кінці.

Йти коридором Маркевичу хотілося не більше, ніж засовувати голову в пащу голодного лева, але він відчинив ширше двері спальні, щоб світло падало якнайдалі, і ступив у темряву. Маркевич дійшов уже до середини коридору, коли раптом за його спиною щось голосно гупнуло…

Ноги лікаря підкосилися від жаху. Він скрикнув і переборов відрізок шляху, що залишався, одним ривком. Дотягуючись до вимикача, перечепився однією ногою через поріг, а іншою сильно вдарився трохи вище коліна. Але болю в той момент не відчув.

Коли включилося світло, лікар побачив, що зачепив ногою стопку старих журналів.

Маркевич полегшено зітхнув, машинально потер забите місце над коліном і глянув на капець, носком якого зачепився за поріг. Підошва до середини віддерлася і, здавалося, що взуття розкриває голодний рот.

…а-аай… — чулося з вітальні похмуре скрипіння кватирки. Маркевич зіщулився. Такого страху він не відчував з дитинства. Гівно якесь…

Ніяких дохлих котів не було і в кабінеті…

Залишалося перевірити останню кімнату. У кухні робити не було чого, тому що там працювала витяжка. Туалет і ванна теж виключалися — там не було вікон, які виходили на вулицю. Якщо тільки… розпухлі від гниття коти не заповзли туди самі… Господи, про що він думає!

У цій кімнаті раніше жив син Маркевича, до того, як виїхав учитися за кордон. Тепер вона весь час пустувала.

Шукати більше ніде, або це там, або…

Маркевич узявся за ручку дверей. Липкими гнилими водоростями його огорнуло якесь моторошне чекання.