Борис Левандовський - Донор для небіжчика

забурлив киплячий казан. Десь на грані каламутної свідомості й непроглядного небуття (чи Країни Мертвих?) Герман відчув, як вода повертає йому сили. Але що з того, коли він не може ними скористатися. Було таке відчуття, наче він зв’язаний тугими мотузками, мотузками втоми… Він жахливо втомився…

Тому що вже майже досяг МЕЖІ…

Він продовжував уливати в себе воду, поки на шкірі не виступили, як бісер, крапельки крові.

Потім, майже нічого не бачачи перед собою, повільно попрямував у вітальню. В очах мерехтіло якесь світло. У вухах із кожним кроком наростав шум. Десь у грудях калатало збожеволіле серце.

МЕЖА БУЛА БЛИЗЬКО…

Коли він опинився в коридорі, то відчув різкий біль у гомілці лівої ноги. Герман упав і начебто збоку почув власний стогін. Зібравши останні сили, він оглянув ногу: від щиколотки до коліна з’явився величезний синьо-ліловий синець — очевидно, на литці лопнула велика вена…

Герман порачкував у вітальню. По паркеті за ним потягнулися червоні доріжки, що іскрилися у світлі коридорної лампи, як свіжа, щойно пролита фарба.

НЕЗАБАРОМ…

Різкий пекучий біль знову пронизав тіло в кількох місцях одночасно — тріскали вени й судини. Він відчував, як під шкірою набухають величезні гарячі пухирі, наче наповнені розтопленим металом… Сили його покидали.

Герман ледве проповз іще метр…

НЕЗАБАРОМ!..

…і завмер на підлозі, спрямувавши в стелю незрячі очі.

Він посміхався.

Тому що більше не боявся Добрих Лікарів.

Він досягнув Межі.

Він умирав…

Частина II
Добрі Лікарі; За межею
Розділ 1
Маркевич

Доктор Маркевич із насолодою випростав на дивані ноги й самозадоволено посміхався: день завершився чудово, по повній програмі. Така молоденька хвойдочка в нього вже давно не гостювала. До того ж дурна як гуска: переконана, що його слово перед головним лікарем важить більше, ніж Коран для мусульманина; утім, щось таки й важить, але… Доведеться їй сюди зачастити — зрозуміло, в належний для цього час; він-то знає, як притримати таких на гачку. І, зрозуміло, часу не гаятиме. Поки його набридлива, як мігрень, стодесятикілограмова товстуха рачкує над кущами полуниць, немов допотопний комбайн, — треба використовувати цей час.

Маркевич зняв свої окуляри з димчастими стеклами, як у генерала Піночета, й поклав їх на журнальний столик.

Практикантка пішла хвилин десять тому; великий овальний циферблат годинника показував одинадцяту вечора.

У цей час його зазвичай хилило на сон, але збудження після близькості з молодою практиканткою ще не минуло, і, щоб заспокоїтись, Маркевич вирішив почитати.

Швидкий вихід на пенсію його не тривожив. Мав п’ятикімнатну квартиру «люкс» у старому добротному будинку ще польського будівництва, нафаршировану антикваріатом, дві дачі (на одній із них зараз плазує його «комбайн»), та деякі заощадження на чорний день — підпільні аборти зробили свою справу. Клієнти, точніше клієнтки, все одно залишаться. За помилки треба платити, любі дами, й не тільки сльозами… так уже заведено.

Тишу кімнати порушували важкі краплі дощу, що монотонно тарабанили по підвіконню, наче це осінь просилася в людські житла. Пориви вітру змушували скрипіти незачинену кватирку: а-аай!.. — довгий-довгий скрип; у дитинстві цей звук видавався Маркевичу моторошним. Він немов повернувся з тих часів, коли майбутньому доктору було п’ять років і він думав, що такий звук видає волохата істота з жахливим характером і злими очима, що приходить уночі до неслухняних дітей, з’являючись із-під ліжка, де терпляче сидить увесь день і спостерігає за їхньою поведінкою. Навіть будучи трохи старшим, він не раз уявляв собі, як із-під його ліжка повільно вилазить волохатий монстр, а він не може навіть закричати, тому що клубок жаху затиснув його голос між горлом і легенями, немов вату — ту саму вату, з якої зроблені ноги в сні, коли позаду наздоганяють злі голодні істоти. Іноді щось подібне снилося вже дорослому Маркевичу, і якщо після того йому доводилося вставати в туалет, то подолання темного коридору ставало справді випробуванням. Але найстрашніше було відкрити двері вбиральні, бо…

Кватирка наче намагалася про щось докричатися своєю особливою мовою до хлопчиська, що давно виріс і став надто самовпевненим. Та Маркевич уже давно забув цю мову; він безтурботно продовжував читати, не звертаючи ні на що уваги. Звичайно це тривало доти (чортова кватирка скрипіла хронічно), доки в Маркевича вривався терпець і він ішов підв’язувати її шнурком, оскільки зайнятися лагодженням засува руки ніяк не доходили.

Цього вечора він надто захопився, щоб одразу помітити дивний запах, що почав розповзатися по квартирі після того, як пішла практикантка.

Хвилин через десять він усе-таки відірвав очі від книги, відчувши незрозуміле занепокоєння. Щось схоже на дитячий страх залоскотало в грудях. Але причиною був не запах, що розповзався по кімнаті, як туман із нічного болота, у нього майнула думка… чи не доведеться знову мати