Борис Левандовський - Донор для небіжчика

Потім його очі повільно сковзнули тілом… Видовище було моторошним.

Господи…

Але після секунди вагань Герман знову глянув на свою оголену плоть. Потім попрямував у ванну, де висіло велике дзеркало.

Побачивши себе в дзеркалі, Герман голосно застогнав.

А потім його губи, як у надувного клоуна, розтяглися в широченній усмішці.

Заняття в школі починались о пів на дев’яту, тому, коли Гера рівно о восьмій стояв на порозі квартири Алекса, часу було вдосталь, щоб середнім темпом устигнути до дзвоника на перший урок.

Двері відкрив батько Алекса:

— А, це ти, Геро.

Той привітався.

— Заходь. Сашко вже майже зібрався.

— Угу! — почулося з туалету. — Уже… м-майже!..

— Привіт, — посміхнувся Гера. — Дивися, не прилипни!

Батько й мати Алекса, що винесла в коридор робочий портфель чоловіка, розсміялися.

— От-от, — посміхаючись, підтвердила вона. — А то обоє запізнитеся в школу.

— Скажи-но мені, Геро, — озвався батько Алекса, поправляючи краватку перед дзеркалом в коридорі і через нього ж пильно дивлячись на друга свого сина. — Скажи, тільки чесно: ви часто з ним бавитесь цигарками?

Гера зовсім не очікував такого прямого запитання й розгубився.

— А-а… — почав був він і запнувся, відчуваючи, що зрадницька барва уже заливає обличчя. — У… Ми… Ні!

— Серйозно? — посміхнувся чоловік, продовжуючи дивитися на нього через дзеркало. Обличчя матері Алекса вмить посуворішало. Вона стурбовано повернулася до чоловіка:

— Толю, ну що ти таке говориш?

Той знизав плечима, затягуючи вузол краватки:

— Ну, бачиш, сьогодні важко зустріти п’ятнадцятирічного хлопця, який жодного разу не спробував би…

— Так! Так, звичайно, тату! — викрикнув Алекс із туалету. — По три пачки в день! Іноді навіть і по чотири! Герич, підпишися!

Батько невиразно хмикнув, а мати полегшено зітхнула.

Він м’яко обійняв її за талію однією рукою і, усміхаючись, підморгнув Гері: «Але ми з тобою добре знаємо, як воно є. Правда, синку? Жінки нічого в цьому не тямлять. Та й мені теж колись було п’ятнадцять…»

Гера усміхнувся у відповідь і почервонів іще більше.

— Тату! — заявив Алекс, виходячи з туалету. — А ти знаєш, що середній курець за рік випускає на вітер велосипед, а за двадцять — легковий автомобіль?

— Добре, нам пора, — нарешті змінив тему розмови батько Алекса. Він поцілував дружину й підштовхнув хлопчаків до дверей, — а то запізнимося й нам усім влетить від начальства. До речі, я сьогодні хочу пройтися пішки, так що нам по дорозі.

Хлопчиська з кислими мінами переглянулися. Ні в яку школу вони сьогодні йти не збиралися.

Батько Алекса, говорячи, що сьогодні важко зустріти хлопця-підлітка, який жодного разу не спробував би смак цигарки, був абсолютно правий і знав це.

Однак існувала ще одна істина, що залишилася не висловленою вголос цього ранку. Бо ще важче було зустріти двох п’ятнадцятирічних друзів, які не збиралися б прогуляти шкільні заняття на самому початку навчального року, коли осінь іще цілком не вступила у свої права, вулиці по-літньому були залиті сонцем, а в повітрі витав аромат щойно завершених канікул. Саме це батько Алекса прочитав у очах хлопців — власного сина і його давнього друга. Тому ідея супроводити їх до самої школи прийшла йому в голову зовсім не випадково.

Утім, згодом йому здалося, що той специфічний блиск у їхніх очах змінився на смиренну готовність ковтати пігулки знань. Він сів у автобус, довіривши двом халамидникам (які непомітно обмінялися хитрими переможними посмішками) самостійне добирання до школи.

Коли Гера й Алекс прийшли в умовлене місце, тобто до головного входу в центральний міський парк, званий Стрийським, на них уже дехто чекав — двоє дівчат-однолітків із сусідньої школи. Хлопчаки познайомилися з ними на вихідних у цьому ж парку. Сходили на каву, повештались довгими тінистими алеями, балакаючи про все на світі, а коли прийшов час розходитися, хтось кинув ідею разом прогуляти шкільні заняття, наприклад, у середу. Ідея, зрозуміло, була прийнята на «ура».

— Ви запізнилися на цілих десять хвилин, — дорікнула Марина, симпатичне карооке дівчисько, показуючи на годинник, — дівчинка Гери.

— Так, — кивнула друга, висока й худа, в окулярах із тонкою витонченою оправою. — Ми вже думали, що ви не прийдете, — по ідеї, дівчинка Алекса. Її звали Анжела.

— Його старий ледь усе