Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

головка салати, удвоє меншої від капустяної головки, з якої стікав сметанковий соус з рокфору, у тій ідеальній кондиції, яка досяжна не більш ніж у шести инших місцях зони середніх широт Північної півкулі.

– Кави, док?

– Угадав, Тоні! Міцної, як бренді, і гарячої, як вогонь! Мені добряче потрібна пожива!

Тоні поставив повите парою горня, засунув обидва свої довгі великі пальці під поворозку фартуха, недалеко від кишень камізельки, і розглядав свого ненажерливого відвідувача з глибоким задоволенням. З радістю від приготування добірного стейка може зрівнятися тільки спостерігання того, як здоровий клієнт належно споживає його.

– Не до немовлят… еге ж?

Боббі знизав плечима і похитав головою.

– Мо, вухо-горло-ніс? Тут такі багато.

– Голови! – оголосив Боббі, поважно відкидаючи офтальмологію, отологію і все подібне.

– А… отак? – Тоні розхвилювався. – Покажу тобі голову! Тобі до вподоби дивитись на голови? Глянь, док! – Він зігнувся на хвилину, показуючи чотирьохдюймову смугу на оголеному білому черепі. Розпроставшись, він легенько постукав по рубцеві і кивнув кілька разів дуже серйозно. – Дідько, мало не вмер… Дуже зле!

– Сталася пригода? – розпитував Боббі.

– Залізниця!

– Може, аварія?

– Яке! Робити на залізниці. Я ж був простий – як то кажуть – макаронник! Не їздити.

– І, після того як тебе травмували, ти подумав, що з тебе досить залізниці, еге ж?

– Сказати правду! – Згодився Тоні, чия дивовижна схильність до розмовних слівець була, безумовно, лише одним з його бесідницьких чарів. Док Гадсон – він поставив мене сюди.

– Та невже! – Боббі поклав виделку і прислухався.

Тонні енергійно кивнув.

– Док Гадсон – Детройт – він направив мене. Залатав голову. Привів у бізнес. Добрий хлопака! Надто зле, що помер!

Коли стало очевидно, що відвідувач хоче знати все, Тоні охоче поділився інформацією. Криваву розповідь про свою пригоду він переповів емоційно, з особливою увагою до страхітливих подробиць, не оминувши також досить об’ємного звіту про дрібні інциденти, що передували події, багато з яких більше розповідали про сценічну майстерність оповідача, ніж про першопричини події.

Так, він мало не помер. Місцевий хірург закликав доктора Гадсона. Гадсон зробив "нееможливе"! Але ніколи мусить Тоні працювати під палючим сонцем – ніколи!

– "Але що я робити? – плачу я. – Мо, вмирати з голоду?" – "Куховарити вмієш, Тоні?" – казати він.

Так почалася довга історія. Доктор Гадсон витратив цілий день, щоб допомогти Тоні знайти підхоже місце для його ресторанчика; гарантував ренту будівлі; був присутній при купівлі кухонної плитки; поклав на рахунок Тоні у чільному банку суму, достатню, щоб підтримати його, поки не почнуть надходити прибутки.

– Я ніколи не чув про це раніше, Тоні, – сказав Боббі.

– Ні! Ніхто не знав! Док казав: "Тоні! Нікому не розповідай. Поки мене не стане". Тепер він вмер. Я можу казати.

Помітивши скляний, далекий погляд Боббі, Тоні взяв його за брак цікавости до історії і не захотів утомлювати свого гостя. Він волів повернутися до найулюбленішої теми студента-медика. Цілком певно, що його увагу приверне питання власних поривань.

– Отже! – Ти також робиш голови, також, мо – як док Гадсон?

– Сподіваюся, що так, Тоні. Колись, – відповів Тоні, устаючи.

– Великий хлопака – док Гадсон!.. Ніхто не знав!

* * *

Молодий Меррік розрахувався, одягнув пальто, сказав на добраніч, затримав руку на засуві. Тоні почав прибирати зі столу.

– Послухай, Тоні!

Тоні поклав дві купи тарілок.

– Доктор Гадсон колись розповідав тобі, чому хотів утаїти, що влаштував тебе сюди?

Тоні запхав великі пальці під зав’язки фартуха і попрямував уперед, задумливо хитаючи головою.

– Що за смішний хлопака! Він казати, як я до тебе: "Тоні, я помагаю тебе, щоб ти не працювати під гарячим сонцем. Поки мене не стане, ти казати нікому". – Я казати: "Док, ви збіса добрий хлопака. Один день віддячу вам! – Він казати: "Ні, але, Тоні, – він казати, – одна холодна ніч, якщо хлопака прийде, голодний і без копійка…"

– Невже? – підігнав його Боббі; очевидно, Тоні змінив свою думку щодо доцільности цієї конфіденційної інформації і відкинув решту речення жестом. Його лице зморщилося від сум’яття, і він потер бік свого кирпатого носа кутиком фартуха. Рвучко кивнувши, як це роблять старі люди, він обернувся, і знову перемкнув увагу на посуд.

– То що тоді? – наполягав Боббі, ставши поряд.

– Док казати нікому не розповідати, поки мене не стане.

– Ви хочете сказати – що ніколи не розказуєте про цих хлопців, які приходять сюди голодні і без копійки?… Послухайте! Я ставлю пальто на хутрі проти пачки цигарок, що та невеличка бухгалтерська книга на цигарнику… і всі ті хлопці, що приходять сюди голодні і без копійки…

Тоні урвав його. Лице його дуже посерйознішало. Він підніс тацю, і, випроставшись поважно, відповів, ще густішим діялектом, який означав, що він готовий залягти на дно і відмовитися від спілкування.

– То це хотів робити старого Тоні нещасний? Та мала книжка! Мені це знати більше! Док Гадсон, він казати: "Тоні – не розказати нікому! Чого він то сказав, мені не знати; але – я не розказати