Тамара Крюкова - Чарівниця з острова Гроз

class="book">Дорогою додому Агнеса не звертала уваги на тряску по бруківці, що зазвичай так дратувала її. Думки герцогині були поглинуті недавньою розмовою. Досі вона не помічала у Маріки схильності до магії. Проте останнім часом вони рідко спілкувались і зовсім не розмовляли щиро. Дівчині найняли кращих учителів і гувернанток, але цього виявилося недостатньо, щоб убезпечити її від поганих нахилів.

Раніше Агнеса спробувала б поговорити з Марікою відверто, але зараз відносини між ними були занадто натягнутими. До того ж сивочолий незнайомець викликав у Агнеси безмежну довіру. Чим більше вона думала, тем більш розумним їй уявлялося рішення відправити непокірну дівчину подалі від дому. Щоправда, вона воліла б діяти не так поквапно. Якщо за дівчиною постежити, то навряд чи до осені вона натворить бід.

Повернувшись додому, герцогиня попрямувала до себе. Вона сподівалася, що примари минулого згинули назавжди, але вони знову повертались із замку тіней. Відтоді, як вісімнадцять років тому Агнеса покинула старий замок, вона жодного разу не бувала там і постаралася викреслити його з пам'яті. Оточений високою стіною та заростями покинутий замок розташований був близько і все ж мовби в іншому світі. За ці роки він обріс чутками та легендами, які захищали його ліпше за всякі огорожі. Більшість небилиць були пустими вигадками балакунів. Одначе всі старанно обходили прокляте місце стороною.

Агнеса подивилася туди, де, наче отруйний павук, притаївся нещасний замок. Над ним у чистому небі простяглася чорна пляма. Зловісні знамення йшли одне за одним.

Пляма росла і стрімко наближалася, перетворившись на зграю невідомих птахів. Герцогиня придивилася й охнула. Це були кажани. Вони насувалися величезною темною хмарою. Маленькі вампіри промчали повз її вікно й повернули назад.

Агнеса в заціпенінні дивилась їм услід, поки зграя знову не перетворилася на розмиту чорну пляму над покинутим замком. Що змусило летючих мишей здійснити свій зловісний обліт? Відповідь була очевидною.

Герцогиня рішучою ходою покинула свої апартаменти і попрямувала до кімнати названої дочки. На її полегшення, Маріка була в себе.

— Чим ти займаєшся? — ніби мимохіть запитала Агнеса.

— Нічим, — здвигнула плечима дівчина.

— Тобі не нудно сидіти самій?

Маріку насторожив цей несподіваний візит. Агнеса тижнями не заходила до неї, й вони бачилися тільки під час вечері. Чому раптом таке піклування?

— Я звикла, — байдужливо відповіла дівчина.

— Я подумала, може, послати тебе в гарну приватну школу? Там багато ровесників, з ким-небудь із них ти обов'язково подружишся, — закинула вудку герцогиня.

Маріка нічим не видала свого почуття, хоча серце стислося від болю. Тоненька павутинка прихильності, яка все ще пов'язувала її з цим домом, обірвалась остаточно. Тепер їй ясно дали зрозуміти, що вона тут не до двору. Герцогиня готова була платити великі гроші, тільки б позбутися її. Маріка хотіла сказати, що піде сама, та щось її стримало, й вона промовчала.

«Завтра. Я скажу про все завтра», — вирішила вона. Маріка не знала, що в неї не буде такої можливості. Адже одні будують плани, а інші — підступи.

Глава 14
Ризикований вчинок

Маріка подумки прощалася з домівкою, що на чотири роки стала для неї притулком. Вона прийшла сюди, не маючи нічого, й готувалася піти з порожніми руками. Всі її пожитки становили намисто — пам'ять про циганське дитинство, черепаховий гребінь — подарунок Гліба, та дерев'яна фігурка коня від Прошка.

Дівчина раптом згадала про медальйон, який знайшла в потайній кімнаті, й пожалкувала, що залишила його там. Вона б із радістю взяла дармовис як пам'ять про Гліба. Навряд чи їм судилося зустрітись, а так вона могла б хоч зрідка дивитися на портрет.

Недовго думаючи, Маріка вирішила вирушити до покинутого замку. Їй навіть на думку не спало, що її можуть шукати. Влітку вона цілими днями пропадала то на озері, то в альтанці, й до неї нікому не було діла.

Дівчина попрямувала знайомою дорогою. Коли вона дісталася замку, день був у самому розпалі. Сонце пекло немилосердно, а в заростях бузку стояла приємна прохолода, пройнята солодким, дурманним запахом квітів. Маріка нагнула гілку, щоб пошукати п'ятилисник на щастя, та передумала. Не варто втрачати час на такі дурниці.

Іржаві завіси хвіртки незадоволено заскрипіли, пропускаючи Маріку в царство примар. Незважаючи на те, що вона приходила сюди вже не вперше, дівчина не могла звикнути до похмурого запустіння, що панувало тут. Навіть сонце не надавало замку жилого вигляду, а вкрита чорною кіптявою понівечена вежа-інвалід при яскравому світлі мала вигляд іще більш зловісний, аніж у сутінках.

Цього разу знайти розбиту шибку виявилося простіше простого. Шлях до неї вказували прим'ята трава та обламане гілля. Маріка звично продерлася всередину і попрямувала до покоїв Агнеси. Глянувши на порожній панцир біля парадних сходів, Маріка присіла в жартівливому реверансі.

— О доблесний рицарю! Все стоїш? Неси свою службу справно.

Минувши мовчазного співбесідника, вона піднялася сходами, підійшла до знайомих білих дверей і потягнула за ручку.

Сьогодні вітальня мала майже обжитий вигляд. Крізь шибки вікон на підлогу падали широкі смуги сонячного світла, в яких витали золоті пилинки.

На каміні стояв канделябр із недогарками свічок. Бронза тьмяно поблискувала у променях сонця. Маріка підійшла до трюмо й упевнено повернула статуетку танцівниці. Дзеркало поповзло вбік, оголивши секретний хід. Усередині було темно, та Маріка вже знала, де знайти свічку. Вона висунула верхню шухляду столу.

Медальйон був на місці. Відкинувши