Тамара Крюкова - Чарівниця з острова Гроз

— Мій учинок нічого не вирішив. Вона повертається на острів, — зрештою мовив Азар.

— За три дні може статися багато непередбаченого, — багатозначно посміхнувся Агрипа.

Старечі, ніби обтягнуті пергаментом руки з силою стиснули підлокітники крісла так, що побіліли кісточки пальців. Вузлуваті жили, наче змії, надулися на тильному боці долоні.

— Даремно Зосим думає, що перехитрив мене. Я ще дещо можу. Дівчисько навряд чи потрапить на човен, — мовив Верховний Чародій і стримав смішок.

Тієї ночі Агнеса спала погано і прокинулась у поганому гуморі. Хоча видимих причин хвилюватися не було, її мучило невиразне почуття неспокою. Вона спробувала забутися за читанням модного роману, та це не допомогло. Тоді герцогиня вдалася до давнього, перевіреного засобу: вирушила до храму. Під той час, як карета довезла її до собору, служба вже закінчилась. А втім, Агнеса не засмутилася. Зараз їй хотілося побути на самоті. Врочистість і тиша порожнього храму завжди діяли на неї заспокійливо. Одначе цього разу навіть тут вона не могла угамувати тривогу.

Їй не відразу вдалося запалити свічку, а коли ґнотик зайнявся, він не горів, а ледве тлів. Вогник нервово тремтів і скоро погас. Це був недобрий знак. Агнеса помолилась перед вівтарем і попрямувала до виходу.

Карета очікувала її трохи віддалік у тіні каштанів. Герцогиня збиралася махнути кучеру, щоб той під'їжджав, але тут її хтось погукав. Вона обернулась і побачила незнайомця в рам'ї прочанина. Його проста одежа ніяк не в'язалась із дорогим посохом, який годився хіба що для знатного пана, коли б той здумав блукати дорогами. Із цінної породи дерева, увінчаний набалдашником майстерної роботи зі слонової кістки й золота, посох одразу привернув увагу герцогині. Незважаючи на спеку, голову чоловіка вкривав темний капелюх із широкими відвислими крисами, які майже закривали обличчя. Довга біла борода і руки, зборознені вузлуватими венами, свідчили про глибоку старість прочанина.

— Герцогине, я хочу поговорити про вашу названу дочку, — мовив незнайомець.

— Хто ви?

— Що ім'я? Прах. Я можу назватися сотнею імен, звідки вам знати, яке з них істинне? Ми не зустрічалися раніше й не побачимося в майбутньому. Я не потурбував би вас, якби не було мені відоме ваше благочестя, тому я вважав своїм обов'язком застерегти вас від грядущих бід.

Агнеса здригнулася. Погане передчуття збувалося. Вона могла б піти й не слухати дивного незнайомця, що навіть не побажав назвати свого імені, та він чомусь викликав у неї довір'я.

— Застерегти? Від чого?

— Ваша дочка може розбудити сили, які лишилися для вас у далекому минулому.

— Я не розумію, про що ви говорите, — сказала Агнеса.

Вона старалася, щоб її голос звучав рівно та спокійно, але тривога в душі била на сполох.

— Невже? — лукаво запитав незнайомець. — Я чужа людина, прочанин, який іде своєю дорогою. Та не треба брехати собі. Ви чудово пам'ятаєте потайну кімнату, хоч як би вам хотілося все забути.

Герцогиня здригнулась і зблідла.

— Звідки вам про це відомо?

— Не має значення. Важливішим є те, що туди часто навідується ваша названа дочка.

«Але як?.. Коли?.. Чому?..»

Запитання тіснились у голові в герцогині, але так і лишалися невисловленими. Агнеса розуміла, що на жодне з них не дістане відповіді.

— Що ж мені робити?! — у відчаї вигукнула вона.

— Відправте її до закритої приватної школи, що розташована в Опалових горах. Суворість і дисципліна дівчині не завадить.

— Вірно. Цієї ж осені вона поїде туди, — кивнула Агнеса.

— Не слід чекати так довго. Не можна втрачати жодного дня, щоб не було занадто пізно, — похитав головою старий.

— Але ж заняття починаються у вересні,— заперечила герцогиня.

— Деякі дівчата живуть там усе літо. Перш за все вашій дочці потрібно осягти науку послуху. Моя вам порада: вона мусить покинути дім завтра.

— Але це неможливо. Потрібно підготувати її до розставання й зібратися, — розгубилась Агнеса.

— Як хочете, але якщо до п'ятниці ваша дочка не поїде, ви жалкуватимете про це все життя, — наполягав старий. — Ви ж розумієте, дівчина ходить до покинутого замку не для того, щоб гратися ляльками. Хто знає, до чого це призведе? Вона накличе біду на вашу сім'ю.

— Ви вважаєте, все так серйозно?! — злякано вигукнула Агнеса.

— Я лише попереджаю та надаю можливість вам думати й пожинати плоди свого рішення, — старий посміхнувся й додав: — Навряд чи ваша вихованка погодиться їхати туди з доброї волі. Та це допоможе на деякий час приборкати її норов.

Він простягнув герцогині пакетик із порошком.

— Що це? — запитала Агнеса.

— Усього лиш снодійне. Воно не завдасть дівчині шкоди. Цього порошку вистачить, аби вона проспала до прибуття на місце.

— Ви впевнені, що це цілком безпечно? — перепитала герцогиня.

— Хіба я схожий на дітовбивцю?

Старий трохи підняв криси капелюха і подивився герцогині у вічі. Від його погляду в душі Агнеси розлилася вдячність і безмежна довіра до цієї статечної людини.

У цей час кучер підігнав карету і відчинив дверці. Агнеса обернулася, щоб запропонувати незнайомцю підвезти його, але той зник.