Автор невідомий - Народні казки - Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

його сподобала та й трошечки скривила ногу. Лебідь підійшов до неї, а тоді дід говорить:

— Ну прощайся, донько, зі своїми сестрами, а ти, сину, зі своїми братами, їдьте до родини.

— Я не маю родини, — сказала Іванка.

— Нічого-нічого, буде у вас родина.

Стали вони людьми. Дід дав їм віз, мішок золота. Попрощалися Іванка та хлопець з усіма й від'їхали. Купили собі за золото поле, купили хатку й живуть у добрі й гаразді.

Дванадцять дівок

Був де не був один цар, котрий дуже любив полювати на звірку.

Раз він пішов у ліс з пушкою. Ходив, ходив цілий день по хащі і не міг нічого убити. Уже понадвечір вийшов на поляну і помітив прекрасного оленя, що мав дуже красні роги.

— Ей, — думає собі цар, — цього оленя любив би я встрілити із-за його красних рогів…

І почав іти за ним. Олень, як увидів чоловіка, пустився тікати у темний ліс. Цар за ним. Біжить, біжить і вморився… Кінчився ліс, вийшов цар на поле, дивиться: оленя ніде! «Що за чудо? — думав цар. — Весь час біг перед моїми очима і раз лиш пропав, ніби в землю провалився».

Цар дуже змучився і захотів води напитися… Шукає криницю, шукає і не може знайти…

А жагу таку має, що не може терпіти.

Раз лиш натрапив на криницю.

— Ну, — каже сам собі, — тепер нап'юся свіжої води.

Нахилився до криниці, і щось піймало його за шию й не пускає. І проговорило:

— Лиш так тебе відпущу, якщо пообіцяєш мені те, про що дома не знаєш.

Цар думає, думає… Ба про що він дома не знає? Таж він усе знає… І сказав:

— Хай буде по-твоєму. Обіцяю тобі те, про що дома не знаю…

— Добре… Через двадцять років прийду за ним.

І відпустив цареву шию… І підписали контракт. Вертається цар додому засмучений. Уже йому не мила звірка. Опустив додолу голову і думає: «Ба що би то могло бути? Ба чи не народився у жони хлопчик, і я буду мусити його дати нечистому?»

Прийшов додому, і справді народився у нього син!.. Цар взяв дитину на руки і гірко заплакав. Жона аж злякалася:

— Що з тобою сталося? Чому ти так гірко плачеш?

— Так і так… Я нахилився до криниці, аби води напитися, і щось вхопило мене за шию, не пускало і проговорило: «Пообіцяй те, про що дома не знаєш». І я пообіцяв, бо гадав, що про все знаю…

Тепер і жона злякалася і заплакала:

– Єдиного сина стратиме…

А потім почала себе і чоловіка утішати:

— Не журися. Двадцять років ще далеко. А там бог нам допоможе вийти з біди…

Мало-помалу вони заспокоїлися і майже забули про біду.

А хлопчик ріс, як з води, — здоровий, кучерявий, синьоокий.

Одного дня він перегортав нянькові папери і знайшов контракт. Прочитав і побіг до вітця.

— Няньку, що це за документ?

Цар побліднів, заплакав, і перо йому впало з руки…

— Так і так, синку… — і розповів хлопцеві свою біду.

— Ну, няньку… Раз таке діло сталося, я мушу нараз іти геть…

Прибігла й мати. Стали сина відмовляти… Айбо даремно… Він збирається в дорогу… Злагодили йому їжу, дали грошей, і хлопець рушився у світ…

Іде, іде, іде… Горами, лісами, полями… Як дуже змучився, сів на траву і закусує хліба…

Раз приступив до нього старенький дідо.

— Куди держиш путь, леґеню? — питає його.

– Іду та іду, сам не знаю куди. Нянько мене двадцять років тому продав нечистому, і тепер мушу йти…

— Ну, то я тобі пораджу… Підеш до одного царя, що мав дванадцять дівок. Скажи йому, що ти прийшов сватати… Але аби ти нічого не боявся, говори грізно, сміло, бо якщо будеш говорити з ним тихо, боятися, — голова твоя попаде на стріху, де вже многі голови прибиті стоять…

Хлопець подякував за пораду, і розійшлися…

Через пару тижнів хлопець знайшов того царя. Втворив двері і поклонився.

— Добрий день, пресвітлий царю!

— Добрий день! — відповів цар і чудується: як смів простий леґінь зайти в його палати, втворити двері в його кімнату? І так грізно, сміло говорити з ним!

— Та що ти шукаєш, синку?

— Я прийшов до вас сватати!

— Сватати? Ну… перше сядьмо за стіл, перекусимо…

— Ні. Наперед покажіть мені ваш маєток, хочу видіти, чи маєте таке багатство, як мій нянько…

«Еге, — думає цар, — це якийсь мудрак».

Ідуть дивитися маєток. Цар показує коні, корови, бики, вівці, словом, усе, що має.

— Пресвітлий цар многим багатіший, як мій няньо…

Вернулися у палату, а там стіл уже накритий, повно їсти, пити. А за столом сидять дванадцять дівок-красунь… Глипають крадькома на леґеня, і дуже їм любиться. Всі йшли би за нього.

Айбо отець лиш так приймає зятя, якщо відгадає, котра з сестер наймолодша. А відгадати тяжко, бо всі дівки однакові: зростом, красою, подобою. Не можна дізнатися, котра старша, а котра молодша.

Дівки позирають на хлопця і шкодують його:

«Коби хоч одна з нас віддалася за нього… Такий смілий, красний хлопець, а пропаде ні за що, ні про що…».

Коли гостилися, цар сказав:

— Ну, леґеню, ти прийшов сватати мою дівку… Добре. Я не проти… Я згоден за тебе дати хоч котру доньку, айбо якщо відгадаєш, котра наймолодша… А якщо не вгадаєш… видиш? — і показав йому пальцем на стріху. — Там є двадцять дев'ять голів, і твоя буде тридцята!

Пішли спати. Хлопцеві виділили парадну кімнату… Але він не спить… Сон його не бере… Журиться, що буде завтра… Якщо не відгадає, пропала голова… Тікати? Куди і як? Довкола стража стереже кожну дірку, не лиш двері і вікна…

Так хлопець опустив голову і журиться… Раз чує — у вікно б'ється бджола і жужжить. Глянув на вікно, а далі знов забувся, задумався. А бджола все сильніше і сильніше жужжить і б'ється у скло…

Відчинив вікно, і бджола залетіла в кімнату. Літає, літає довкола нього. А далі перестала літати, пропала… Видить хлопець — перед ним стоїть прекрасна дівчина.

— Я хочу тобі допомогти, порадити. Вранці няньо построїть нас в ряд, як вояків, приведе тебе і скаже: «Ну, відгадай, котра наймолодша…» Я буду всередині між сестрами, і добре дивися: буду пускати з носа червоні точки… З одної ямки носа будуть перелітати в другу… Ти чинися, що нічого не видиш, бо нянько буде за тобою слідкувати. І якщо лиш одним рухом покажеш, що тобі щось звісно, — загинеш… Ходи біля нас горі-долі