Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

— Це схоже на дух тіні, правда? — прошепотіла Енн. — Коли дивишся вперед, ясно видно, що вона лине з тобою поруч, та варто лиш озирнутися — і вона зникне.

— Я чула, що тінь Венери можна побачити раз у житті, і щонайпізніше за рік після цього ти одержиш найкоштовніший у житті дарунок, — мовила Леслі. Голос її звучав різко — певне, вона думала, що навіть тінь Венери не може віщувати їй ніякого дарунка. Енн усміхнулася в ніжних сутінках: вона не мала сумнівів у тому, що принесе їй загадкова тінь.

На маяку вони застали Маршала Еліота. Спершу Енн дещо обурилася вторгненням цього довговолосого й довгобородого чудила в їхнє затишне товариство. Проте невдовзі Маршал Еліот довів своє невід’ємне право на місце в колі тих, хто знає Йосипа. То був розумний, дотепний, ерудований чоловік, що своїм талантом оповідача міг дорівнятись до самого капітана Джима. Усі вони зраділи, коли він погодився зустріти Новий рік із ними разом.

Джо, малий небожів син, також прийшов до капітана Джима, щоб зустріти Новий рік зі своїм дідом, і тепер спав на канапі, де в ногах у нього велетенським золотим клубком згорнувся Перший Помічник.

— Гарне він хлоп’я, — зачудовано мовив капітан Джим. — Я люблю дивитися на сонних дітлахів, пані Блайт. Певно, більшої втіхи оку й на світі нема. Джо любить лишатися в мене тут на ніч, бо може спати зі мною. Удома він спить із двома старшими братами, а йому то страх як не подобається. Питає мене: «Чого я не можу спати з татом, дідо Джим? У Біблії всі сплять зі своїми батьками». Він, коли щось запитає, то й сам пастор не щоразу може втямити. Я в тих його питаннях мовби як потопаю: «Дідо Джим, а якби я не був мною, хто б я був тоді?», або: «Дідо Джим, що було б, якби Бог помер?» Оці два сьогодні він вистрілив і заснув. А вже уява в нього — то й ніколи не стає на якір. Він такі химерні оповідки вигадує, і тоді мати замикає його за брехню в комірчині. Але там він сідає й видумує нові казки, щоб розповісти їй, коли вона його випустить. Нині він і мені сюди казку приніс. Ото каже, так мовби солідно: «У мене, дідо Джим, була пригода нині в Глені». «Яка то?» — питаю я, і жду чогось такого дивного, а все ж не того, що він розказав. «Я, — каже він, — бачив нині на вулиці вовка, отакенного великого, із червоною пащею і страшно довгими зубами». Я йому відповідаю: «Не знав, що в нашому Глені живуть вовки». А він каже: «Ні, він прийшов із дуже, дуже далеких країв, і я думав, він хоче мене з’їсти й проковтнути». «І ти злякався?» — запитав я. «Ні, — каже, — у мене була велика рушниця, і я застрелив його на смерть, зовсім на смерть, і він тоді пішов на небеса й там укусив Бога, дідо Джим!» Знаєте, пані Блайт, я був мовби як заскочений.

Сидіти біля каміна, у якім палахкотів хмиз, ставало веселіше з кожною годиною. Капітан Джим оповідав свої історії, Маршал Еліот гарним тенором співав старовинних шотландських балад; аж ось капітан Джим зняв зі стіни свою стареньку коричневу скрипку й заграв. Він був доволі хвацький музика, що визнали всі, окрім Першого Помічника, який зіскочив із канапи, мов підстрелений, голосно й обурено нявкнув і несамовито помчав сходами вгору.

— Не спромагаюсь я в цьому котові розвинути слух, — мовив капітан Джим. — Завжди він тікає, так не любить музики, то й навчитися любити не встигне. Коли в нас у церкві з’явився орган, то першої ж миті, як органіст був заграв, старий пан Річардз, церковний староста, підхопився з лави та рвонув геть із церкви, аж п’яти губив. Мені це так нагадало Першого Помічника, як він тікає від скрипки, що я був замалим у церкві не розреготався вголос.

Веселі мелодії капітана Джима виявилися такими чіпкими, що ноги Маршала Еліота самі собою почали пориватися до танцю. У молодості він був знаним танцюристом. Аж ось він підхопився й простягнув руки Леслі, яка миттю відповіла на запрошення. Коло за колом кружляли вони освітленою полум’ям кімнатою з неперевершеною грацією. Леслі танцювала натхненно; у неї мовби вселився дикий, солодкий шал музики. Енн дивилася на неї, захоплена й заворожена. Вона ще не бачила Леслі такою. Усі барви, краса й питоме багатство її натури немов прорвали греблю й вихлюпнулися назовні яскравим рум’янцем, блиском очей та граційністю рухів. Навіть вигляд Маршала Еліота з його довгим волоссям і бородою не міг зіпсувати картини — ба навпаки, він додавав їй нових штрихів. Маршал Еліот скидався на вікінга з давніх епох, що танцював з однією із синьооких, золотокосих дочок Скандинавії.

— Це найгарніший танець, що я бачив, а бачив я багацько їх у житті, — запевнив капітан Джим, коли смичок урешті-решт випав із його втомленої руки. Леслі, задихана, присіла в крісло, сміючись.

— Я люблю танцювати, — звернулася вона до Енн. — Люблю, хоч і не танцювала із шістнадцяти років. Здається, наче музика біжить у мене в жилах, як ртуть, і я забуваю про все… про все, крім задоволення тримати ритм. Немає ні підлоги під ногами, ні стін довкола мене, ні даху над головою — я лину поміж зірок.

Капітан Джим повісив скрипку на місце, біля великої рамки з кількома банкнотами під склом.

— Чи є ще такі серед ваших знайомих, що можуть собі дозволити вішати гроші на стіни замість картин? — запитав він. — Ці-ото двісті доларів не варті й скла, що їх укриває. Купюри старого банку Острова Принца Едварда. Лишалися вони в мене, коли банк зазнав краху, то я був і повісив їх отак — нагадати собі, що не можна вірити банкам, та й щоб уряди-годи відчути себе мільйонером. А, Помічниченьку, це ти. Не бійся, заходь. Музика й галас на сьогодні закінчилися. Старий рік пробуде з нами ще годину. Я вже був, пані Блайт, бачив сімдесят шість нових років, що надходили із-за затоки.

— Ви побачите сто, — мовив Маршал Еліот.

Капітан Джим похитав головою.

— Ні. Та я й не хочу — бодай так собі думаю, що не хочу. Смерть стає нам дедалі кращим другом, як минають наші літа. Але бачте, Маршале, я не кажу, наче хтось із нас справді воліє померти. Теннісон мудро про це написав.