Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

href="ch2.xhtml#id11">[20] От узяти хоч стару пані Воллес із Глена. Скільки горя вона в житті мала, та й рідні ледь не всі її померли. Вона щораз каже, буцім щаслива буде, як надійде її година, — не хоче, мовляв, більше жити в цій долині плачу. Та варто лиш їй захворіти, як і здіймається метушня! Кличуть із міста всіх лікарів, і доглядальницю, і ліків купують, аж ними собаку в гріб звести можна. Хай життя — і долина плачу, та є у світі люди, що плачуть мовби як з утіхою.

Вони провели останню годину старого року, мовчки сидячи побіля вогнища. За кілька хвилин до півночі капітан Джим підвівся й відчинив двері.

— Мусимо впустити до нас Новий рік, — мовив він.

А за дверима була прекрасна синя ніч. Мерехтлива смуга місячного сяйва гірляндою оповивала затоку. Гавань поза пасмом дюн блищала, наче мозаїка з перлів. Вони стояли на порозі й чекали — капітан Джим з його зрілим та всеохопним життєвим досвідом, Маршал Еліот у розквіті сил, проте з відчуттям марноти свого існування, Енн і Гілберт зі своїми безцінними спогадами й ніжно виплеканими надіями, Леслі з її окраденим минулим і порожнім майбутнім. Невдовзі годинник на поличці над каміном пробив дванадцяту.

— Ласкаво просимо, Новий роче, — мовив капітан Джим, низько вклонившись із останнім ударом. — Я вам бажаю, друзі, найщасливішого року в житті. Хай що принесе нам Новий рік — то певне буде найкращий дарунок Великого Капітана й так чи так — усі ми станемо на якір у добрій гавані.

Розділ 17

ЗИМА В ЧОТИРЬОХ ВІТРАХ

Після Нового року настала справжня сувора зима. Високі білі кучугури громадилися довкола будиночка, мороз прикрасив вікна химерними візерунками. Гавань бралася дедалі товщою й міцнішою кригою, аж доки жителі Чотирьох Вітрів розпочали свої звичні зимові мандрівки нею. Безпечні стежки були обгороджені за наказом дбайливого уряду, тож удень і вночі з них долинав веселий тенькіт санних дзвіночків. Місячними ночами Енн слухала його у своєму Домі Мрії, мов бій чарівних курантів. Маяк Чотирьох Вітрів більше не спалахував у темряві над закрижанілою гаванню. Упродовж тих місяців, коли навігація була закрита, посада капітана Джима ставала синекурою.

— Нам із Першим Помічником до весни й робити нема чого — тільки грітися та бавити один одного. Колишній доглядач маяка завжди на зиму їхав жити в Глен, але я краще тут лишуся. Першого Помічника там отруїти можуть чи собаки загризуть. Сумно тут і самотньо, як нема з тобою ні води, ні вогника, та коли друзі частіше заходитимуть нас провідати — якось ми й це подужаємо.

У капітана Джима був буєр,[21] тож він часто брав із собою на захопливі прогулянки гладенькою замерзлою гаванню Енн, Гілберта й Леслі. Енн і Леслі вдвох ходили на снігоступах — полями, на протилежний бік затоки після снігопадів, а чи лісами поза Гленом. Вони стали одна одній добрими подругами. Кожна з них мала що дати іншій — і кожна відчувала, що життя стає багатшим завдяки їхнім дружнім розмовам і мовчанкам; кожна дивилася на засніжені поля між їхніми будинками з радісним усвідомленням, що там, за ними — друг. Та попри все це, Енн відчувала, що між нею й Леслі завжди є невидима межа — настороженість, яка ніколи не зникала остаточно.

— Не знаю, чому я не можу зблизитися з нею, — ділилася Енн якось надвечір своїми думками з капітаном Джимом. — Я так люблю її… і так захоплююся нею… я хочу прийняти її просто у своє серце й прокрастися в серце до неї. Але не можу перетнути цю межу.

— Ви у своєму житті надто щасливі були, пані Блайт, — замислено мовив капітан Джим. — Певно, тому ви з Леслі й не можете зблизитися навсправжки. Межа поміж вами — то всі її страждання й горе. Вона в тому не винна й ви не винні, але цієї межі жодна з вас не переступить.

— Моє дитинство зовсім не було щасливе до приїзду в Зелені Дахи, — відказала Енн, уважно споглядаючи з вікна непорушну, сумну, мертву красу безлистих тіней дерев на снігу, залитому місячним сяйвом.

— Може, і так — але то було хіба звичне лихо дитини, що лишилася сама незадбана. У вашому житті не було трагедії, пані Блайт. А в бідної Леслі життя — майже суцільна трагедія. Певно, вона відчуває — хоч мовби як і сама цього не усвідомлює, — що в її житті багацько такого, чого ви не зрозумієте, ото й тримає вас на віддалі, щоб їй мовби як не боліло. Ви ж знаєте, коли нам щось болить, ми сахаємося кожного, щоб не торкався там, де боляче. І з тілом воно так, і з душею, напевно. А в Леслі душа — суцільна відкрита рана, то й не дивно, що вона її ховає.

— Якби річ була справді в цьому, я б і не зважала, капітане Джим. Я зрозуміла б це. Але інколи — вряди-годи, нечасто — бувають миті, коли мені здається, що Леслі не… що вона неприязна до мене. Інколи, випадково на неї глянувши, я бачу в її очах дивну образу й ворожість — вона так швидко зникає, але я бачу її безсумнівно. І від цього мені так боляче. Я не звикла, щоб до мене ставились вороже… і я ж так хотіла стати подругою Леслі.

— Ви стали їй подругою, пані Блайт. І думати не думайте дурниць, буцім Леслі до вас неприязна. Якби то було так, вона б і розмовляти з вами не бажала, а що дружити, як тепер, то й поготів. Я добре знаю Леслі Мур, щоб так казати.

— Коли я вперше побачила її з гусьми в день приїзду в Чотири Вітри, вона дивилася на мене з тим самим виразом очей, — правила своєї Енн. — Я відчула це, хай як була захоплена її вродою. Вона дивилася на мене ображено — саме так, капітане Джим.

— То, певне, пані Блайт, вона за щось інше ображалась, а на вас воно окошилося мимохідь. У Леслі буває часом похмурий настрій — бідолашне дитя! Хто б її в тому винуватив, знаючи, як їй живеться. Не збагну, як воно так виходить. Ми з лікарем Блайтом багацько були міркували про походження зла, та ще мовби як не зовсім геть усе обговорили. Стільки всього незбагненного є в житті, правда, пані Блайт? Іноді все, здається, виходить правильно — як-от із вами й лікарем. А іноді мовби як і летить