Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

— Голосувати я не прагну, повірте мені, — зневажливо пирхнула панна Корнелія. — Я знаю, що це таке — прибирати за чоловіками. Ну, та невдовзі, коли чоловіки збагнуть, що заплутали геть усе у світі так, аж неспроможні самі розв’язати, вони залюбки нададуть нам виборче право й звалять усе на наші плечі. От як вони собі думають. Їхнє щастя, що жінки такі терплячі, повірте мені!

— А як же Йов? — поцікавився капітан Джим.

— Йов? Так рідко може трапитись терплячий чоловік, що коли один урешті-решт знайшовся, його поклали собі не забути, — тріумфально втяла панна Корнелія. — Та навіть ця чеснота ніяк не пов’язана з іменем. Онде хоч Йов Тейлор — іншого такого дратівливого в усій околиці немає.

— Так-таки є, але ви знаєте, скільки він мучився в житті, Корнеліє. Навіть ви не будете захищати його дружину. Пригадую, що сказав на її похороні старий Вільям Мак-Алістер: «Сама вона, звісно, була християнка, та норов мала істинно диявольський».

— Так, вона була злостива, — визнала панна Корнелія, — але це не виправдовує того, що сказав Йов, коли вона померла. Він їхав із цвинтаря додому разом з моїм батьком і мовчав аж до самих воріт. А тоді раптом зітхнув, та й каже: «Аби ви знали, Стівене, що це найщасливіший день мого життя!» Хіба не типовий чоловік?

— Боюся, зі старою пані Тейлор мовби як і справді життя було нелегке, — замислено проказав капітан Джим.

— Таж є на світі правила пристойності, хіба не так? Хай як він радів у душі, що дружина померла, немає потреби волати про це на всі заставки. І щасливий то був день чи ні, а Йов Тейлор, як ви помітили, невдовзі одружився знову. Його друга жінка вміла дати з ним раду. Перше, що вона зробила — це змусила його труснути гаманцем і поставити надгробок першій пані Тейлор, і щоб на нім було місце й для її власного імені. Вона тоді сказала, що ніхто не змусить Йова поставити надгробок їй.

— До речі, про Тейлорів, лікарю, як почувається жінка Льюїса Тейлора? — запитав капітан Джим.

— Одужує помалу — та вона забагато працює, — відповів Гілберт.

— Її чоловік теж багато працює — вирощує призових свиней, — мовила панна Корнелія. — Тих його дивовижних свиней усі знають, і пишається він ними явно більше, ніж рідними дітьми. Хоча, звісно, його свині — поміж свиней найкращі, чого не скажеш про дітей. Він обрав для них кволу матір, іще й тримав її надголодь, поки вона їх виношувала й ростила. Його свині отримували вершки, а діти — збиране молоко.

— Часом, хай як це боляче, Корнеліє, я з вами згоден, — мовив капітан Джим. — Те, що ви кажете про Льюїса Тейлора — щира правда. Як побачу тих його нещасних, жалюгідних дітлахів, котрі не мають нічого, що треба дітям, так мені власний шматок у горлі каменем стає.

Гілберт вийшов на кухню, куди його кивком покликала Енн. Вона щільно причинила двері й прочитала йому подружню нотацію.

— Гілберте, ви з капітаном мусите негайно припинити збиткуватися з панни Корнелії. О, я все чула — і я вам забороняю.

— Енн, ти ж знаєш, панна Корнелія сама із цього тішиться.

— Байдуже. Не варто так її дражнити. Обід готовий — і, Гілберте, не дозволяй пані Лінд розрізати гусей. Я знаю, що вона запропонує свою допомогу, бо вважатиме, наче ти не вмієш цього робити. Покажи їй, що це не так.

— Мушу впоратися — недарма ж я цілий місяць вивчав усі ці А, В, С, Д-діаграми розрізування птиці, — мовив Гілберт. — Тільки нічого не кажи й не заважай мені, Енн, бо тоді в мене все вискочить із голови, і я почуватимуся гірше, ніж ти колись у школі, на уроках геометрії, коли вчитель писав літери інші, аніж ті, що були в підручнику.

Гілберт розрізав гусей надзвичайно вправно. Навіть пані Лінд мусила визнати це. Гості частувалися із задоволенням. Перший різдвяний обід Енн удався дивовижно смачний, і вона сяяла гордістю доброї господині. Бенкет був веселий і довгий, а коли він закінчився, усі посідали біля каміна, і капітан Джим оповідав свої історії, доки червоне сонце не сіло низько над гаванню Чотирьох Вітрів, а на сніг упоперек стежини не лягли довгі сині тіні осокорів.

— Я мушу вертатися на маяк, — мовив зрештою капітан Джим. — Тільки й стане мені часу, що дійти до заходу сонця. Дякую вам за прекрасне Різдво, пані Блайт. Приводьте панича Деві якось надвечір до мене, поки він гостюватиме тут.

— Я хочу подивитися на ваших кам’яних божків, — захоплено відгукнувся Деві.

Розділ 16

ЗУСТРІЧ НОВОГО РОКУ НА МАЯКУ

Невдовзі по Різдві гості із Зелених Дахів подалися додому. Маріллу примусили дати врочисту обіцянку повернутися на цілий місяць навесні. Перед Новим роком випало багато снігу; гавань узялася кригою, проте вода в затоці за білими застиглими полями плюскотіла вільно й нестримно. Останній день старого року виявився одним із тих холодних, пломенистих, пишних зимових днів, котрі вражають нас своїм сяйвом і викликають захват, але не любов. Небо було ясно-блакитне; сніжні діаманти ненастанно мерехтіли під сонцем; закоцюблі дерева стояли оголені й безсоромні у своїй зухвалій красі; пагорби здіймали загрозливі крижані списи. Навіть тіні були неприродно різкі, чіткі, нерухомі. Усе гарне в цім сліпучім сяйві здавалося вдесятеро гарнішим, проте й менш привабливим, усе потворне — вдесятеро потворнішим, і все довкола було або гарне, або потворне. Пронизливий блиск не лишав місця ні для плавних переходів, ні для милосердної тьмяності, ні для туманної невловності. Єдиними, хто зберіг свою індивідуальність, були ялини, бо ялина — дерево тінисте й загадкове, що не піддається зазіханням яскравого світла.

Та зрештою день почав усвідомлювати, що старіє. Тоді певна тінь задумливості огорнула його красу, дещо затуманивши, проте й увиразнивши її. Гострі кути й мерехтливі точки поступилися місцем плавним вигинам та спокусливим спалахам тьмяного світла. Біла затока взялася рожевими й сірими відтінками, дальні пагорби забарвилися в аметистовий колір.

— Як гарно прощається з нами рік, — мовила Енн.

Вони з Леслі й Гілбертом ішли до мису Чотирьох Вітрів. Напередодні вони домовилися з капітаном Джимом, що зустрічатимуть Новий рік у нього на маяку. Сонце сіло, і з північно-західного боку в небі сяяла Венера, золота й велична, що підійшла до сестри-Землі так близько, як то було можливо. Уперше Енн і Гілберт бачили тінь, що відкидала ця сліпуча вечірня зоря — непевну, загадкову тінь, котру видно лише на білім снігу й лише