Роберт Джеймс Уоллер - Мости округу Медісон

Удень Франческа їздила до моста Роузмен. Тепер вона вийшла на ґанок, витерла рушником гойдалку й сіла. Було холодно, однак це не завадило їй посидіти кілька хвилин, як вона завжди робила. Потім жінка підступила до воріт і постояла там, а тоді вийшла на доріжку. Двадцять два роки по тому вона все ще бачила, як жаркого дня він виходить з машини, щоб дізнатися, куди їхати далі. А ще вона бачила, як підстрибує на сільській дорозі пікап Гаррі, зупиняється і Роберт Кінкейд стає на підніжок, озираючись назад.

Лист від Франчески

Франческа Джонсон померла в січні тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року. На той час їй було шістдесят дев’ять років, а Робертові Кінкейду виповнилося б сімдесят шість. Причина смерті була визначена як природна.

— Вона просто померла, — сказав лікар Майклові та Керолін. — Правду кажучи, ми трохи збентежені. Річ у тім, що ми не можемо встановити конкретної причини смерті. Сусід знайшов її, розплатану на кухонному столі.

У своєму листі до адвоката від тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року Франческа просила, щоб її тіло кремували, а попіл розвіяли над мостом Роузмен. Для округу Медісон кремація була явищем незвичним: у ній вбачали щось радикальне, тому Франчесчине бажання бурхливо обговорювали в кафе, на заправній станції «Тексако» та в місцевій господарчій крамниці. Місце поховання її попелу вирішили не оприлюднювати.

Після панахиди Майкл і Керолін повільно рушили до моста Роузмен і вчинили останню Франчесчину волю. Хоч міст і був недалеко від їхньої ферми, однак він ніколи не мав для родини Джонсонів особливого значення. Тож Майкл і Керолін знов і знов питали себе, чому їхня цілком розважлива мати повелася так загадково і не схотіла, щоб її поховали на цвинтарі поряд із батьком, як це заведено.

Відтак Майкл і Керолін заходилися довго й нудно розбирати речі в будинку. Вони забрали додому вміст банківського сейфа, щойно адвокат перевірив його майнову цінність.

То були самі папери. Майкл і Керолін розподілили їх між собою й узялися переглядати. Манільський конверт дістався Керолін — він був приблизно третім знизу. Знайдене всередині спантеличило її. Першим їй трапився лист Роберта Кінкейда, написаний тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, і вона почала його читати. Потім вона прочитала листа, датованого дев’ятсот сімдесят восьмим роком, а тоді — послання тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року від адвоката з Сієтла. Нарешті вона дійшла до журнальних вирізок.

— Майкле.

Він уловив нотки подиву та розгубленості в сестриному голосі й миттю звів очі:

— Що сталося?

В очах Керолін стояли сльози, її голос тремтів:

— Мама була закохана в чоловіка на ім’я Роберт Кінкейд. Він був фотограф. Пам’ятаєш, ми всі бачили номер «Нейшенел джіоґрафік» з матеріалом про мости? Там були його знімки. Пригадай, як діти розповідали про чудернацького типа з камерами? Це він.

Майкл сів напроти неї, попустив краватку й розстебнув комір сорочки.

— Повтори, будь ласка, повільніше. Я не впевнений, що правильно зрозумів тебе.

Прочитавши листи, Майкл обшукав комору, а потім піднявся до Франчесчиної спальні. Він ніколи не бачив раніше горіхової скрині, а тепер витяг її, відкинув віко, спустився з нею в кухню й поставив на стіл.

— Керолін, ось його камери.

Під однією зі стінок скрині вони помітили запечатаний конверт із написом «Керолін або Майклові», виведеним Франчесчиною рукою, а між камерами лежали три оправлені шкірою зошити.

— Боюся, що не зможу читати цього листа, — сказав Майкл. — Прочитай мені вголос, якщо не забракне духу.

Керолін підпечатала конверт і заходилася читати.

7 січня 1987 року

Любі Керолін і Майкле!

Хоч я й почуваюся чудово, а все ж, гадаю, настав час, як то кажуть, дати лад своїм справам. Є одна річ, дуже важлива, про яку ви маєте знати. Ось чому я пишу цього листа.

Коли, переглядаючи вміст банківського сейфа, ви натрапите на адресований мені великий манільський конверт зі штемпелем тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, то, я впевнена, відшукаєте, зрештою, й цього листа. Якщо можете, прочитайте його за кухонним столом. Ви швидко зрозумієте, чому я вас прошу про це.

Тяжко писати таке власним дітям, але я мушу. Просто є дещо вельми велике, вельми прекрасне, щоб померти разом зі мною. Отож, коли вам цікаво дізнатися про свою матір усе добре й погане, ця сповідь для вас. Та спершу наберіться мужності.

Як ви вже, певно, зрозуміли, його звали Робертом Кінкейдом. Його друге ім’я починалося на «Л», хоч я так і не довідалася, що ховається за тією літерою. Він був фотограф і приїздив сюди тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, щоб знімати криті мости.

Пам’ятаєте, як хвилювалося місто, коли фотографії з’явилися в «Нейшенел джіоґрафік»? Можливо, ви пригадаєте, що саме тоді я передплатила цей журнал. Тепер ви знаєте причину моєї раптової цікавості до цього видання. До речі, я була з Робертом (несла один з його робочих рюкзаків), коли він знімав Кедровий міст.

Розумієте, я любила вашого батька. Тихою, спокійною любов’ю. Я знала це тоді, знаю й тепер. Він був добрий до мене й подарував мені найцінніший скарб — вас. Не забувайте про це.

Однак Роберт Кінкейд був чимось особливим, несхожим на жодного з тих, кого я бачила, про кого чула або читала у своєму житті. Мені несила зробити так, щоб ви зрозуміли його істоту до кінця, — це просто неможливо. По-перше, ви інші. А по-друге, треба бути поряд з ним, дивитись, як він рухається, чути, як розповідає про майже всохлу еволюційну гілку, що на ній бачить і себе. Можливо, вам стануть у пригоді мої записники та журнальні вирізки, але навіть цього буде недосить.

У певному розумінні він був несьогосвітній. Це найточніше слово, яким можна його описати. Мені він завжди видавався дивовижною істотою, що прилетіла на Землю на хвості комети. Рухами й тілом Роберт був подібний до леопарда. Він поєднував у собі неймовірну силу з душевним теплом та добротою. А ще він мав якесь таємниче передчуття трагічності. Він усвідомлював, що стає непотрібним у світі комп’ютерів, роботів та впорядкованого життя взагалі. Себе він уважав за «одного з останніх ковбоїв» (це його власний вислів) і називав старомодним.

Уперше я побачила його, коли він зупинився біля нашого будинку й запитав, як проїхати до моста Роузмен. Ви втрьох були тоді на ярмарку в Іллінойсі. Повірте, я не шукала собі ніяких пригод. Такі речі мене не обходили. Проте не минуло й п’яти секунд, як я вже знала, що жадаю бути з