Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Розділ 11

Шостий поцілунок - Нью-Йорк, Сполучені Штати

Будильник продзвенів о 5:30, але жоден із них не поворухнувся. О 5:37 Марія з пересохлим горлом пробурмотіла:

— Твій телефон пищить уже сім хвилин.

— Може, він хоче поспілкуватися, — відповів Андрій, ховаючись під подушку.

— Андрію! У нас літак!

— Ми встигнемо.

Через 15 хвилин у номері панував хаос. Андрій намагався втиснути теплу кофту в валізу, сівши зверху й підстрибуючи. Марія безуспішно шукала свої навушники, які, як з’ясувалося, вже третій день лежали в Андрієвій кишені.

— Ти серйозно?! Я думала, що загубила їх у танго-залі!

— Це щоб у тебе залишились теплі спогади, — злегка винувато посміхнувся він.

О 6:20 вони нарешті вийшли з готелю. Таксист, літній аргентинець з вусами, увімкнув радіо, на якому грала стара аргентинська баллада. Марія позіхала, Андрій заснув на її плечі вже за першим кілометром.

В аеропорту на реєстрації їхній багаж знову викликав підозри.

— Що це у вас тут? — запитала співробітниця, оглядаючи скручений у светрі сувенір — дерев’яну маску.

— Це наш охоронець, — з повною серйозністю відповів Андрій. — Ми без нього не літаємо.

Після ретельної перевірки маску пустили на борт, але їм довелося пояснювати ще двічі, що  «це не чаклунський оберіг».

На борту Андрій вирішив цього разу сісти біля вікна.

— Я хочу дивитися, куди ми летимо, — пояснив він, дістаючи нову подушку для шиї, куплену в дьюті-фрі.

— Ти будеш спати? — сказала Марія, розгортаючи книжку.

— Але милуючись хмарами!

Андрій так і не вмостився ще перекімарити, йому постійно щось заважало. В результаті сон пропав зовсім.

Потім вони жартували, жували печиво, грали в «угадай країну за контуром» у планшеті й разом дивилися стару різдвяну комедію.

Марія кілька разів ловила себе на думці, що відчуває не лише комфорт поряд з Андрієм, а і розуміння того, що біля неї саме та людина, з якою хочеться летіти хоч на край світу.

— Ти не проти, якщо я притулюсь? — запитав Андрій.

— Якщо не захропиш — не проти.

— Я хроплю витончено, з італійським акцентом.

Вона сміялась, а він притулився до її плеча. За вікном був світанок — Америка вже наближалась.

***

Коли літак торкнувся землі, Андрій прокинувся від різкого руху й вигукнув:

— Ми що, вже в Антарктиді?

— Майже. Ласкаво просимо в Нью-Йорк, — відповіла Марія, кутаючись у светр. — Холодно тут, скажу тобі.

В аеропорту їх зустріло класичне різдвяне божевілля: черги, гучна музика, пасажири в оленячих светрах і діти, які ганялися за валізами, наче за санчатами.

Вони довго чекали на багаж. Андрій встиг купити три какао, двічі заплутатись у чергах і навіть запропонувати незнайомцю обмінятись валізами «для різноманітності».

— Тільки ти міг тут завести друзів, — похитала головою Марія.

— Я просто соціальний. Мене потрібно носити в спеціальній сумці з написом «Говорить без зупину».

Нарешті добравшись до таксі, вони опинилися в старенькому мінівені з гірляндою на дзеркалі та водієм, який слухав радіостанцію «Класичні різдвяні шлягери» на повну гучність.

— Це ж святковий настрій! — підбадьорював Андрій, коли черговий раз починав грати «Jingle Bells».

— Святковий? У мене дзвенить у голові, — скривилась Марія.

В готелі їх зустріла рецепціоністка на ім’я Меган — молода дівчина з яскраво-рожевими нігтями й величезним обручем із оленячими рогами.

— Welcome to New York and Merry Christmas! — захоплено вигукнула вона. — You guys are so cute!* /*Ви такі милі/.

Меган посміхнулася й оформила їх за хвилину. Номер виявився невеликим, але затишним, із великими вікнами, з яких відкривався краєвид на Таймс-Сквер, де вже мерехтіли мільйони вогнів.

Марія кинула валізу в куток і прилипла до вікна.

— Андрію, ти тільки подивися! Це ж справжнє світлове божевілля!

— Ага, і воно кличе нас гуляти. Як думаєш, у нас вистачить сил?

Вона розвернулась до нього з блиском в очах.

— У нас не може не вистачити! Це ж Нью-Йорк перед Різдвом!

— Значить, план такий: тепла кава, мільйон фотографій і один незабутній вечір.

Він підморгнув їй, і в той момент Марія раптом зрозуміла: усе найкраще ще попереду.

Вийшовши на вулицю, їх одразу обдало хвилею морозного повітря і гамору. Таймс-Сквер сяяв так, що здавалося — навіть зірки на небі зблякли від заздрощів. Неонові вивіски миготіли всіма кольорами веселки, натовп повільно гойдався вперед-назад, а на кожному кроці продавали гарячий шоколад, гірлянди й смішні новорічні капелюхи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍