Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

- Не засмучуйся, краще йди до мене...

Через кілька годин Лазар пішов, залишаючи Флоренс ніжитися в ліжку. У двері акуратно постукали.

- Заходь вже, Гельте, - вона почала одягатися, не соромлячись чоловіка, який зайшов і старанно відводив погляд убік. - Доповідай.

- Загін готовий до висунення, лейтенанте.

***

Я йшов дорогою, усміхаючись і прокручуючи в голові минулі події.

Без проблем діставшись до Ламара, я вирушив у лікарню гільдії, де мене оглянули, дали ліки і відправили відпочивати на кілька днів, заборонивши будь-які бійки. Півдня я ходив містом, намагався себе чимось зайняти, але неробство вбивало. У голові крутилися думки і часто про рідний світ. Як там сестра? Адже на листи досі ніхто не відповів. Навіть моє запитання про відродження було проігноровано. Що ж у них там відбувається?! Зітхнувши, пішов вибивати для себе хоч якесь завдання.

Через годину мого надокучливого капання на мозок Кайл завив і дав мені кур'єрське завдання на околицю. Треба йти на південь Намії кілька днів, через маленьке село Мельки і ліс. Там буде корчма, що належить гільдійцям. Потрібно віддати річ і можна повернутися. Не термінове, просте й оплачуване, саме те, для лікування. Прикинувши, вирішив краще виходити вранці. Дорогою до таверни зайшов замовити плащ, підбитий хутром: надворі холоднішало, та й у поході знадобиться.

Насторожували звістки з кордону. З Пусток, що були на півночі, лізла нежить, щось їх виганяло з насиджених місць. Воїни із загону лицаря розповіли, що за час походу вони кілька разів натрапили на особин, що мешкають у центрі мертвих територій, а не на околицях, де проходив загін. Рада стривожена, адже саме з Пусток добували рідкісні камені душ, вбиваючи різних монстрів. Ще й річкові пірати з'явилися на території Намії...

Так занурившись у роздуми, я збив з ніг високу дівчину, проте встиг її підхопити, недаремно ж керувати хвостом практикувався! Флоренс, ммм... гарна. Шкода, що не можна залишитися поруч із нею, нам узагалі не по дорозі. Але таке життя найманця, ми все розуміємо. Сьогодні ми разом, а завтра розбігаємося в різні куточки материка. Намійці ніколи не проти розважитися, чи то п'яна бійка, чи то секс, і дуже багато хто спокійно сприймає такі розставання. І все ж, сподіваюся, я її ще зустріну, якось її образ запав у моє серце.

Приємні спогади були перебиті відчуттям загрози - щось насувалось. Діставши клинок, я прислухався. Разом із шумом лісу і того, як хтось сюди ломився, прийшло відчуттям чогось великого та живого. Моя чутливість до еманацій магії посилилася чи в мене нова навичка?

Великий кабан, що вибіг із кущів, одразу спіймав слабеньку стрілу темряви і клинок в око. Відскочивши, спостерігав за конвульсіями тварини і, лише коли вона затихла, витягнув меч. Був би монстром, можна було б покопатися у нутрощах, щоб знайти великий камінь, а так... багато кілограмів м'яса. Відправивши через медальйон сигнал про вбиту тварину, я покрокував далі. Скоро сюди хто-небудь прибуде.

Перевірив журнал, щодо навичок, так і є, з'явилося щось нове, «Відчуття живих» - дає змогу на відстані відчувати живих істот, у яких тече мана. Оскільки це пасивна навичка, як і чутливість до еманацій, вона розвивалася сама по собі. Хоча може якісь маніпуляції можуть і допомогти, хто знає.

Якщо хтось думає, що дорога наповнена пригодами, то він помиляється. Хоча, може, це через те, що я йду второваними дорогами при світлі? За пару днів, древень - ожиле дерево, був єдиною розвагою. І то, я його просто послабив хмарою і пробив стрілою темряви. Новий обсяг мани дозволяв чаклувати без побоювань. Звичайно ж, я пересувався тільки вдень, ночуючи в таверні. Якось не хотілося, щоб мене зжерли через гординю чи квапливість.

У Мельки прибув ще до вечора, якраз і застав мужиків, що збиралися йти на цвинтар. Після недовгої розмови і демонстрації медальйона гільдії, домовився про зачистку кладовища від скелетів. Мужики хоч і били себе в груди, готуючись вирушити зі мною, але в їхніх очах простежувався страх. Розумію, можливо, мерці колись когось посікли до смерті. А тут я їм під руку попався. Тож за нічліг, лазню і їжу платити не довелося, це і була ціна замовлення. До ночі, я спокійно пробігся кладовищем, знищуючи млявих кісточок. Досвід у мене був, а те, що ноги нили від втоми і груди боліли - так це дрібниці. Зате сьогодні помиюся нормально.

На ранок вирушив далі. Знемагаючи від нудьги, намагався поєднати непоєднуване - «Відчуття живих» і хмару, що послаблює. У голові уявлявся ослаблений і сліпий ворог, а я відчував будь-які коливання в хмарі. Поки що нічого не виходило, проте інтуїція казала, що я на вірному шляху, просто ще чогось не вистачає.

Моя кінцева мета була глибоко в лісі, але відносно недалеко від села. Мабуть, це якийсь перевалочний пункт для найманців: кілька будинків, що стояли впритул один до одного. І кілька будівель окремо. Може так місто формується? Прийнявши посилку, місцевий голова дав мені перекусити і відправив назад у Ламар з якимось запечатаним мішечком. Ось воно - веселе життя найманця!

Муркочучи собі під ніс пісню, я наближався до села, коли звернув увагу на запах гару в повітрі. Вийшовши на просвіт, побачив над деревами стовп диму. Щось не пригадую свята, де треба розпалювати багаття. Вдалині пролунав крик.

Чортихнувшись, відправив через медальйон сигнал тривоги і, закинувши речі на найближчий високий сук, прислухався до навколишнього простору. Ліс закінчувався вирубкою, кроків двісті потрібно було подолати відкритим простором, щоб дістатися до найближчих будинків. Глибоко зітхнувши, відкидаючи всі почуття, побіг до людей.