Ельма Кіраз - Варта кожного слова, Ельма Кіраз

Наше весілля минуло чудово. Здається, що я все життя мріяла про цей день. Артем був наче втіленням всього того, що я б хотіла бачити в чоловіку. Його блакитні очі сяяли щастям, а особливо коли він дився на мене. Це був погляд обожнювання і від цього я весь вечір безперестанку посміхалася. Після всієї церемонії ми мали романтичну вечерю, а потім поїхали до нього додому, де провели найкращу шлюбну ніч. Засинаючи, я вважала себе найщасливішою дівчиною у всьому світі. І здається, що моє життя почало налагоджуватися. Вранці я прокинулась надзвичайно будьорою та хотілось якнайшвидше почати наше сімейне життя. Але першим моїм здивуванням було те, що Артема не виявилось поряд в ліжку. Мені дуже хотілось поніжитись з ним, пообійматись, адже ми щойно одружилися…  Я повільно підвелась з ліжка та обійшла квартиру. Та крім мене, на жаль, тут не було нікого. Спочатку я взагалі не думала нічого поганого. Може викликали на роботу чи довелось вибігти в магазин. Взагалі не хвилювалась, поки мій погляд не зачепився за неохайно складений папір на столі в спальні. Чомусь я відчувала, що мені це не сподобається…

«Дякую дуже, що повірила мені та пробачила. Я був таким щасливим, ти не уявляєш. Було так приємно… І що погодилась вийти за мене заміж. Це відкрило мені шлях до твого спадку і всього, на що ти претендуєш. Думаю, ти не образишся, якщо я все це заберу собі. Точніше, вже забрав. Щасти!»

Текст був написаний жахливим важко читабальним почерком, наче хтось так сильно поспішав, що писав це, натягуючись від дверей аж сюди. Спочатку я заціпеніла та просто була в ступорі, але потім кинулась до своєї сумки, де була папка зі всіма моїми документами. В тому числі й тими, які робили мене спадкоємицею татового майна. І ця папка була абсолютно порожньою… розірваною, ніби хтось не з першого разу зміг її відкрити. Я повільно опустилась на ліжко і оглянулась довкола. Це все правда? Хіба ж? Все це відбувається зі мною? Потім підняла руку, де була вже обручка. Артем обдурив мене… вкрав все, що у мене було і просто втік. Здається, це і був його план з самого початку. Яка ж я ідіотка! Та в мене не було сил навіть злитися чи битися в істериці. Надто багато всього сталося і мій моральний стан був просто виснажений. То ж я просто зібрала свої речі та поїхала додому, намагаючи проковтнути надто колючий комок, що підступив до горла. Але він не зникав, ще й викликав жаливо пекучі сльози. 
Як тільки я зʼявилась вдома, мене зустрів тато. Звісно ж, він дивився на мене абсолютно байдужим та холодним поглядом. А мені як ніколи захотілося просто притулитись до нього та забути про всі проблеми.

— Чого це ти тут так рано? — він фиркнув, — невже твій коханий не зміг приготувати тобі сніданок? Приїхала поїсти?

— Вітаю, — я розвела руками і сльози по щоках таки потекли, — ти точно можеш пишатися собою. Своїм світлим розумом, передбачливістю. Ти просто екстрасенс!

— Про що ти говориш? — батько підійшов ближче, хмурячись і тримаючи руки в кишенях штанів. Наче він взагалі не радий мене бачити. Хоча, чому я дивуюсь…

— Вчора я бачилась з матірʼю. Зізналась їй у всьому, сказала, хто я. А вона… Їй було просто байдуже. Відповіла, що ніколи не хотіла сімʼї, ніколи не любила мене, тому пішла. Що зараз вона просто щаслива, а я їй ніколи не була потрібна.

— Що ж…— він відвів погляд, — хіба ж я можу бути здивований? Все те ж саме я думав про неї, як тільки вона зникла. Це було очевидно.

— А сьогодні… сьогодні вранці зник Артем. Прихопивши всі мої документи. Він вкрав мій спадок, паспорт, усе… Я не можу в це повірити! — я розплакалась сильніше.

— Ну тихо-тихо, — тато обережно взяв мене за плечі, — заспокійся. Він ж і так нічого не зможе зробити. Ти нічого не втратиш.

— Яка різниця, — я відштовхнула тата, — а раптом зможе!? Але він зробив це. Вирішив перехитрити мене, зрадити…

— Бо менше треба бути наївною, — тато закотив очі, — я ж казав, що ти ще відчуєш зраду на собі, якщо будеш всіх підряд пробачати.

— Я бачу, ти дуже задоволений. Бо все сталося саме так, як ти і казав. Вітаю!

— Мені байдуже на все це. Та головне, що ти зрозуміла цей урок. І далі будеш обачна.

Трохи невпевнено, та все ж тато підійшов до мене та обережно обійняв. Я не стрималась і міцно притислась до нього. Сльози вже текли рікою. І я була така рада, що в цьому світі ще є хоча б одна людина, яка підтримає мене і з якою нічого не страшно. Та ще вчора я вважала, що таким для мене має стати Артем. 
Вночі я довго не могла заснути. Постійно крутилась, то заплющувала очі, то розплющувала. Але сон ніяк не йшов. Та знала, що тато завжди працює допізна. То ж вийшла з кімнати і попрямувала до його кабінету. Мені зараз дуже хотілось з ним поговорити…

— Мені можна? — я вільно ввійшла в кабінет, але натрапила там на Максима, з яким тато розмовляв. Та при мені вони різко замовкли.

— Що ти хотіла, Кароліно? — стримано спитав батько.

— Я… просто…

— Тоді я піду. Викличете пізніше, — Максим кивнув і пішов геть.

— То що? — тато сіпнув головою.

— Мені захотілось просто поговорити, — я винувато опустила очі. І мій погляд зачепився за щось, що лежало на підлозі там, де стояв Максим. Це мені дуже нагадувало шматочок тієї спальної сорочки, в якій вчора був одягнений Артем. Або це я вже стала божевільною.

— Це мило, — він криво посміхнувся, — але давай перенесемо це на ранок, добре?

Я не відривала погляду від того маленького шматка тканини, адже на ній був візерунок. І хіба ж може будь-де зʼявитись саме така ж тканина, як була в мого… чоловіка? Чоловіка, що так таємниче зник. Я підняла голову і посміхнувшись, мовчки кивнула. Вийшовши в коридор, я зупинилась біля дверей і погрузла в думки. Адже щось тут точно не так. Потім я почула кроки, що наближалися і швидко сховалась в кімнаті навпроти кабінету, легенько привідкривши двері. Це вертався Максим. Він був в тата ще досить довго, та потім пішов. За якийсь час вийшов і тато. Я почекала ще якийсь час і проникла в кабінет. На щастя, взяла з собою телефон, тому не довелось вмикати світло. Швидко схилилась над підлогою і підняла той шматочок. І це справді була така ж тканина, як у піжами Артема. Руки затремтіли. Невже щось відбувається за моєю спиною? По спині пройшов мороз… І я почала обережно обшукувати кабінет. Я знала, що я шукаю, та чомусь була впевнена, що все дарма. Хіба ж такий розумний чоловік, як тато, сховав би докази проти себе у власному кабінеті. І справді тут нічого не було, поки я не згадала про таємну схованку в підлозі під столом. Саме там тато ховав найбільше фотографій з мамою. Думаю, він точно не знав про те, що я знаю доступ до нього. Я залізла під стіл та почала робити потрібні маніпуляції. Однією рукою це було складно, адже інша тримала ліхтарик. Та вже за якийсь час шматок підлоги був відсунений, а в моїх руках опинилися… мої папери. Все те, що я тримала в своїй папці, зараз були тут. І я б могла подумати, що це просто якісь копії, якби не мої кольорові скрепки, якими я скріпляла ці документи по їх видах та призначенню. В той момент я просто почала дуже голосно сміятися. Просто істерично. Неймовірно істерично. Бо мій власний батько, якого я вважала просто найріднішою людиною на світі, вирішив з мене познущатися. Мабуть, хотів для мене добра. Як би він точно сказав. Але від цього «добра» мене вже просто нудить. Не думала, що він може бути таким підступним по відношенню до мене. Він виростив мене сам, віддавав все найкраще, а найголовніше — свою любов. Щоб потім… захотіти продати мене, як товар. А пізніше обдурити, вчиняти злочин за моєю спиною. 
Я забрала всі ті папери та швидко зачинила все. Потім тихо вислизнула з кабінету і побігла до своєї кімнати. Спочатку серце шалено лупило в ребра, адреналін підскочив. І про ніякий сон не могло бути й мови. Але врешті мій організм вирішив хоч трохи себе зберегти, тому я просто виключилась.