Мар'яна Доля - Впізнай мене, Мар'яна Доля
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти про що? — він нерозуміюче дивися на мене.
Я відчула, як мене переповнює злість. Хотілось кинутися на нього, роздряпати обличчя, штовхнути з усіх сил, бити кулаками в груди…
— Я — твоя дружина, Віра Зотова! — вигукнула я.
— З тобою все добре? — Юрій ніби раптом згорбився і постаршав на кілька років. Глибка зморшка прорізала його чоло. — Мабуть, ти перехвилювалася? Кажуть, з жінками перед весіллям таке трапляється… Може, принести тобі валер’янки?
— До біса валер’янку! — я потерла чоло. — І я спокійна, — сказала вже тихіше. — І не збожеволіла…
— Але чому ти таке говориш? Це якась метафора? Ти образилася, що я просив випрати сорочку? Та до біса її! Вибач, будь ласка! Я кохаю тебе, Нікусю!
— Я Віра! — відчеканила я. — Так, моє повне ім’я Вероніка, але ти завжди кликав мене Вірою. А іноді ти казав на мене “моя вивірочка”.
Він відсахнувся, немов я таки його вдарила.
— Де вона? Ти бачила її? Це вона тебе прислала?
— Я — це вона, — дивилася йому в очі, насолоджуючись розгубленістю. — А ти мене не впізнав! Мої очі, моє тіло, мій голос! Нічого не змінилося, крім обличчя!
— Мені здавалося, — він говорив тихо, був блідий, як полотно. — Я іноді дивився на тебе і бачив її. Але я думав, що то мої докори сумління створюють галюцинації…
— Докори сумління за те, що ти хотів мене вбити?
— Господи, Ніко, ти про що…
. — Я Віра — виправила його я.
— Так, Віра… — він уже тримався за серце. — Що з тобою сталося? Чому ти зникла? Ти зробила пластику?
— Зі мною сталося те, що хтось зіпсував гальма у моїй машині. Я зникла, бо впала в море, порізала собі обличчя і дивом вижила. Тому й пластику зробила.
— Ти думаєш, що то я? — він глибоко зітхнув, неначе це він тонув і йому бракувало повітря. — Що я спеціально це підлаштував? Але це не я! Ти маєш мені повірити! Я ніколи б такого не вчинив!
— Мені все одно, — я пройшла до шафи, дістала спортивну сумку, з якою сюди прийшла, і заходилася скидати в неї свої скромні пожитки.
— Куди ти, Віро? Адже ми все вияснили, — він схопив мене за руку. — Ти завжди була такою доброю, такою ніжною… Чому ти зараз така зла? Я не впізнаю тебе!
— Я теж не впізнаю себе, — промовила я, відсторонюючись. В шафі залишилася висіти лише біла весільна сукня, яку мені так і не судилося вдягнути. — Це була помилка, що я повернулась…
— Давай почнемо все спочатку, — він раптом важко опустився на коліна. — Я більше ніколи не зроблю тобі боляче… Ти раніше завжди робила все, що я скажу… Тепер я розумію, що не цінував тебе…
— Прощавай, — сказала я і вийшла з кімнати. Спустилася сходами, міцно тримаючись за поруччя, як у дитинстві. В передпокої накинула куртку і взула кросівки.
Вже стоячи на порозі, ще раз озирнулася. Мій будинок, який я так любила… Не треба мені нічого. Ні грошей, ні статків… Я хочу лише бути вільною…
Швидко йшла вулицею, до зупинки маршруток. У мене боліла голова. досі ледь-ледь тремтіли ноги, як завжди буває, коли перехвилююсь, але в усьому іншому я почувалася досить добре. Та ні, я почувалася чудово. Я зупинилася посеред вулиці, задерла голову і поглянула в сиве захмарене небо.
Тепер я не маю права бути нещасливою!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Впізнай мене, Мар'яна Доля», після закриття браузера.
