Несвятий революціонер - Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер

1894 рік . Місто – пастка. Артур Конграйт, детектив із прогалинами у пам’яті, прибуває у Вільденбург, де переступивши поріг вагона потягу, він запалив гніт динаміту, який спалахне у найближчий час. Розслідуючи загадкове вбивство доньки м’ясника, Конграйт потрапив у справжній лабіринт інтриг, убивств та зла. Чи зможе таємничий слідчий викрити справжнього убивцю, не померши притому сам? Чи зможе він вибратися із пастки справжнього генія? Та чи не попаде він у руки найсмертоносніших кіллерів усього континенту… Насолоджуйтесь читанням та пам’ятайте: кожна людина має у собі звіра, і тільки вона вирішує, коли йому вирватись на волю.

"Чи я людина"

Дорогі друзі!

Данна книжка містить жорстокі та відверті сцени убивств. Не рекомендується читати людям із слабкою психікою та вразливим людям. Усі місця, імена, події є художнім домислом автора. Цього всього у житті не існувало та не існує, хоча не можемо ми бути впевнені на 100%, чи не так? Усі примітки, як наприклад 1 -…, 2 -… - це власна фантазія автора. Цього ви не знайдете в інтернеті.

 

 

***

-Вільяме, ми вбили її…

У великій, смарагдовій залі, де статуя гаргульї спостерігала за дійством двох людей, панувала смертельна та холодна тиша. Крик жінки подеколи перебивав її

- Не мовчи, благаю, не мовчи! – остання, кришталево чиста та сповнена болем , сльоза Анни впала їй на сукню.

Вільям, піднявши голову, зі звіриною посмішкою, тримаючи у руках відрізану голову, неначе ще секунда - і кровожерний ведмідь накинеться ще й на Анну, промовив:

- У нас розпочинається нове «життя», моя любо!

 

Розділ 1

«Чи я людина?»

1

За вікном 1894 рік, мене – Артура Конграйта, що зараз пише у щоденник, перебуваючи у шостому вагоні потягу компанії «Ракета», слідчого з містечка Госбер, що є на північному заході від Кемніца, зустрічає холодне місто Вільденбург, що своєю історію може позмагатися лише з історію її сусіда - Лювентом. Місцеві мешканці найбридкіші потвори усього континенту, саме тому це місце навіть у тридцятиградусну спеку буде холоднішим, аніж найтемніший Гетінн . Ходять чутки, що там ніколи не світить сонце, але то чутки бісових фанатиків, які вірять, що й без сонця життя існує.  

Моя остання справа, яку я з важким успіхом закрив у Кемніці, не залишилась осторонь, і тепер моя слава досягнула Вільденбурга, де місяць назад у темну ніч вбили дочку м’ясника. Дівчинці було лише 13, але це не завадило вбивці намотати її кишечник на ліхтарний стовп біля лавки її батька. Зі слів татуся, які писав він мені у письмі, на її сонечку(так він називав свою дочку Віту) нічого не залишилося, маніяк порізав її всю: від кінчика носика до мізинчика на нозі. Читаючи його письмо, я зі смутком та долею болі згадую Кемніц, де шановний бізнесмен, голова компанії « В. Б. Віскі» Бранц, убив усю свою сім’ю та намагався підставити охоронця  здоровезного, неначе селище Вальцинг(1), маєтку. Шкода, звісно, усю родину, але найбільше шкода його сина, який ніколи не знав і так і не взнає любові батька.  

1) Вальцинг – селище площею 5345 га, половина якого була підірвана внаслідок вибуху машинобудівного заводу

 

Віктор Бранц – голова сім’ї, сивий, бородатий аристократ, кремезний, як пагорб, мабуть, найвищий у всьому Кемніці, статурою - неначе чоловік, який щодня на плечах носить коня. Мав мужчина сіро-зелені очі, які відразу запам*ятовувалися усім, хто його бачив. Саме за цей колір очей молода Аурелія покохала у той час молодого корчмара. І саме кохана жінка підтримала ідею Віктора, щоб він розвивався у сфері бізнесу. Аурелії було 20 років, коли вона зустріла у тій забігайлівці 25-річного красеня. Якби ж голова майбутньої сім’ї знав, що Білі буде не його дитиною, то , мабуть , на тій неймовірної вроди, рудоволосій жінці ніколи б і не одружився. Старший завжди дубасив меншого, усі 15 років хлопця ,але коли напивався алкоголем власного виробництва(решту брендів він не визнавав), гамселив сина так, що бідолаха втрачав свідомість. Ніхто з сім’ї Бранців чи з місцевих не розумів жорстокості Віктора до Білі, але всі помічали те, що батько ненавидів юного хлопця лише по причині його появи на світ.

 

Врешті – решт уся сім’я загинула: жінка та син від сокири батька, а сам Віктор Бранц від кулі, що швидко вилетіла із дула пістолета поліцейського, який вчасно прибув та вистрілив, коли сокира вже майже була над моєю головою. Тіло голови сімейства спалили за маєтком, бо чортові фанатики з церкви вважали, що воно прокляте та й усі містяни хотіли це зробити давно, в той час як Аурелію та сина Білі похоронили у дворі маєтку. Хлопчину усі люди любили та поважали, зокрема через те, що він допомагав хворим та старим людям. Усе своє свідоме життя юнак був прикутий до звичайних громадян, гравши у шахи чи «спіймай мене, якщо зможеш» із бідняцькими дітьми, кормивши знедолених та безхатченків. Бідняки прокидалися із надією, що сьогодні до них прийде їх Білі, адже хлопчина був для них сонцем у страшенно темному світі, через що вони жили. Хлопчина, по розповідях людей, заміняв деяким сина, як старому господарю Моргану, син якого загинув на війні. Юнак приходив до нього та допомагав ремонтувати станки, запрягати коней, купував старому їжу, а господар його навчав рукоділлю та астрономії. Ніхто не знає, звідки у Моргана стільки знань про те, що знаходиться за межами світу, але всім, хто до нього приходив лише поговорити, він розповідав про сузір’я, паради планет, про сонце та зірки. Він навчив людей у Кемніці взнавати, коли піде дощ по зірках. Якщо зірок на небі було багацько, то це означало, що опадів не чекайте, якщо ж навпаки – мало або взагалі не видно, то злива могла б завітати у місто. Старого Моргана всі поважали, але усім на нього було плювати, окрім малого Бранца. Віктор Бранц, щоразу запитувавши у малого, де він блукав, вічно плювався об підлогу, чувши, що Білі ходив до бідняків. Віктор ненавидив людей у місті, як і вони – його. Коли ж Аурелія блукала вулицями Кемніцу, її завжди кричали: «Подивіться, це ж ця жінка, яка породила ангела на світ, дякуємо тобі за Білі». Мати лише посміхалася їм, але відійшовши від цих людей вона плакала…

Лише Аурелія знала, що у сина сформувалася жорстокість до тварин через постійні побиття батька. Те як Білі знущався у підвалі над бідним кролем, побачила Аурелія - і в той момент її психіка похитнулася. Жінка, яка все життя віддала на виховання хлопця, бачить, як він гамселить молотком по тій каші, що залишилася від голови кроля. Тридцяти шестирічна мати після видовища, що було на виданні перед її очима, замкнулася у собі - і ні одне з її пухких вуст слово більше ніколи не пролунає. Ні лагідне, ні сердите, ні сумне та й не радісне. Навіть, коли раніше Віктор так сильно бив Білі, вона кричала, плакала, готова була продати душу дияволу, тільки б він його не бив, а тепер замовкла. В один з вечорів, коли п’яний чоловік знову мордував хлопця, вона дивилася на сина пустими очима, і Білі зрозумів: він втратив маму.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍