Мар'яна Доля - Впізнай мене, Мар'яна Доля

Я повертався додому досить пізно. Коли проходив повз стадіон, якийсь бродячий собака завив так голосно і пронизливо, що в мене по спині пробігли мурашки. Мені й самому хотілося завити на місяць, як цей собака. Випитий алкоголь зовсім не заспокоїв, сповідь перед старим власником ресторану не принесла сподіваного полегшення. В голові юрмилися похмурі думки, під ложечкою неприємно млоїло, і завтра вранці я буду страждати від жорстокого похмілля. Не найкращі перспективи. Але інших я не мав. 

Кілька разів клацав по кнопках кодового замка на дверях під’їзду, перш ніж вони відчинилися, і я увійшов досередини. Підіймався на свій поверх, відчуваючи, що ноги від тривалого ходяння вулицями стали як дерев’яні. Зараз у душ, потім увімкну якусь тупу комедію, щоб менше думати, і завалюсь у ліжко. Ніхто не буде мене торсати під бік, шепочучи: “Стасе, ти спиш? Вимкнути телевізор?” Їй заважала моя звичка дивитися телевізор в ліжку. Може, тому вона пішла?

Розумів, що це смішно, і все одно знову й знову шукав розв’язок цієї задачі. Препарував свій характер, як жабу під мікроскопом. Розбирав шкідливі звички і невиправдані очікування. Поки піднявся на свій поверх, встиг запевнити себе, що я лузер, ганчірка і невдаха. А ще дурний довірливий ідіот. Психіатр без уміння розбиратися в людях. Чоботар без чобіт…

На цих останніх словах я спинився і не повірив власним очам. Може, це вже “зелений змій” нагородив мене галюцинаціями?

На килимку під моїми дверима сиділа Ніка, підтягнувши коліна до підборіддя і обхопивши їх руками. Поруч валялася сумка, з якою вона шла від мене. Але цього не може бути! В неї десь там зараз має бути шлюбна ніч. Тому я й напився і не хотів іти додому, але дідусь, що склав мені компанію, мав зачиняти ресторанчик, в якому сьогодні, окрім мене, не було жодного відвідувача.

Я підійшов ближче, простягнув руку і відкинув пасмо волосся, що впало їй на очі. Потім сів поруч прямо на підлогу. Дивився на неї, як на диво, як на випадково знайдений скарб, на зірку, що впала з неба…

Певно, Ніка відчула мій погляд, бо розплющила очі.

 — Я думала, ти вже не прийдеш, — пробурмотіла вона. 

Я встав, ледь похитнувшись, але її поява ніби вмить протверезила мене. 

Взяв її на руки і заніс досередини, так, неначе сьогодні було  саме наше весілля. 

 — Ой, моя сумка. — вона простягнула руку в напрямку дверей, весело сміючись. 

 — Заберемо її згодом, — сказав я, тримаючи Ніку в своїх обіймах і відчуваючи себе найщасливішою людиною у світі…

***

 — Я хотіла вдягнути весільну сукню, — вона зручно вмостилася в мене під боком, поклавши голову мені на плече. Здавалося, ми  дві частинки пазла — як би не лежали, нам було зручно, всі впадинки і випуклості наших тіл ідеально співпадали.  — Як у тому твоєму сні, про який ти мені розповідав. Пам’ятаєш?

 — Ще б пак, — мугикнув я, вдихаючи аромат її волосся. Воно пало конваліями. 

 — Хотіла, але потім передумала. Мабуть, до мене  було б занадто багато уваги, якби я їхала маршруткою у весільній сукні. Та й холодно. Тому я залишила її. Думаю, Зотов знайде, на кого її вдягнути…

Ніка все розповіла мені. Я трохи побурчав, що вона приховала від мене те, що згадала своє минуле. Але бурчав не по-справжньому. Те, що вона була поруч, нівелювало всі мої образи.

 — І все ж, може варто звернутися в поліцію? Хай би підняли з морського дна твою машину, провели експертизу, перевірили, що там було з гальмами…

 — Не хочу, — вона похитала головою так енергійно, що золотаво-руді пасма волосся спершу піднялися в повітря, а потім знов упали мені на груди, полосктавши щоку.  — Я втомилася. Хочу забути те все, як страшний сон.Хтось тут обіцяв придбати мені кав’ярню…

 — І свою обіцянку виконає, — я поцілував її в маківку.  — Ніко, виходь за мене заміж. Ну, коли розлучишся….

 — Так я розлучена, — вона знизала плечима. — Магда пиляла Юрія доти, доки він через свої зв’язки не оформив розлученння зі своєю дружиною Вірою заочно, без її присутності. А з Нікою він так і не встиг одружитися… Тож перед тобою цілком вільна жінка. Але ти якось не так робиш пропозицію… Ніби треба на коліна ставати, чи я щось плутаю? 

Я заліз з ліжка і тут же бухнувся перед нею на одне коліно, вийшло трохи незграбно, але вже як є. 

— Ти станеш моєю дружиною? — запитав урочисто. 

— А ти про це не пожалкуєш? 

— Звісно ні, — відповів я. — Жалкую лише, що я не зустрів тебе раніше, ніж той придурок Зотов…

— Але якби не він і його зрада, то ми б, мабуть, ніколи не дізналися про існування одне одного. Так що все на краще…

— Все на краще… — луною відгукнувся я. 

Знову обійняв її. Зарився обличчям у волосся, що пахло конваліями. І подумав, що якби я навіть був глухим і сліпим, я б усе одно впізнав її…

Кінець