Олександр Юрійович Есаулов - Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов

йому не дуже сподобалася. Каша незвичного смаку і несолена, м'ясо теж несолоне, без приправ, а тому майже без смаку, але він зголоднів, і тому доїв усе до кінця — і не наївся. Із жалем кинув погляд на миску, де все ще у жиру плавало кілька шматків м'яса, але взяти ще одного не наважився. А раптом знову щось порушить? А друг-наставник на очах у всіх йому по лобі ложкою вперіщить! Не дуже приємно! Ратибор перехопив Петьків погляд і поклав йому в миску ще кусень м'яса:

— Насищайся, отроче, у тебе нині був важкий день…

Розділ 13. Як Петько канорхав

Не встигли зайти додому, як задзвонив телефон. Це був дядя Володя, Петьків батько. Він знову питав, де може бути син. Льохове серце краялося від жалю та тривоги, але що він міг зробити? Розповісти про зоряний буй? Він був упевнений, що це означало забрати як у Петька, так і в Манями шлях додому. Хтось обов'язково проколупає дірочку в зоряному буї, аби глянути: а що ж там усередині? А, не дай Боже, щось зламають? Як міг, Льоха заспокоював Петькових батьків, але, певна річ, це не допомогло. Тьотя Саша ридала, а дядя Володя важко зітхав. Ще вчора він заявив у міліцію про зникнення сина і відвіз туди кілька фотографій. Льоха не уявляв, що буде далі.

* * *

Слідчий старший лейтенант міліції Сергій Васильович Кошкін довго ходив по згарищу, скоса поглядаючи на експерта. Той товстою палицею перекидав головешки, розглядав обгоріли стіни та провислі дроти — все, що залишилося від електричної проводки. Раптом експерт натрапив на шматки чорного, укритого товстим шаром сажі, скла.

— Стоп, хлопці! — зацікавлено промовив він. — А це що таке?

Знахідка виявилася розбитою пляшкою. Експерт акуратно зібрав рештки у пакет:

— Здається мені, Сергію Васильовичу, що це підпал. Я аж ніяк не здивуюся, якщо знайду на цих скляних скалках залишки бензину. Ось так от… Висновок пришлю згодом.

Незабаром слідчий отримав висновок, з якого випливало, що у пляшці ємністю триста п'ятдесят грамів, цілком можливо, з-під пива, зберігався бензин. Кошкін викликав господаря салону. Той прийшов сам та привів із собою дівчину, яка вчора працювала, коли сталася пожежа. Після довгої розмови з'ясувалося, що у той день один постійний клієнт був сильно засмучений програшем, гатив по автомату кулаком та погрожував, що рознесе «усю цю халупу на друзки». На питання слідчого, чи часто буває цей клієнт у салоні, дівчина відповіла, що на її зміні часто, майже щодня. Дуже швидко з'ясували, хто цей молодий гравець. Ним виявився відомий усьому мікрорайону хуліган Сергій Воронецький. Слідчий поїхав до погорільця і застав його вдома з тією самою дівчиною, яка вже свідчила сьогодні вранці. Тоді слідчий запитав, чи знає вона, що Серзі, тобто Сергію Воронецькому, лише п'ятнадцять років, тобто він неповнолітній? Дівчина неприродньо здивувалась і відповіла, що на вигляд той набагато старший.

— Що ж мені, у кожного паспорт запитувати? — сказала вона і відвернулася, ображено скрививши красиві губки.

— У мене бізнес, — додав господар салону, — а за своїми дітками нехай батьки краще наглядають.

— Ви порушуєте закон, — суворо сказав слідчий.

— Нічого я не порушую. У вас є протокол? Немає протоколу! Тому я нічого не порушую. Але я готовий підписати протокол і сплатити штраф, лише знайдіть палія.

На вулиці слідчий замислився. Мотивів для злочину могло бути два: підступи конкурентів та помста. Поруч іншого салону не було, отже, конкуренти відпадали. Залишалася помста. Помста за крупний програш. А програвся напередодні саме Сергій Воронецький. Кошкін розпитав про підозрюваного у дільничного міліціонера. Той про Воронецького нічого доброго не сказав:

— Так це… Сергію Васильовичу! Він же на моїй дільниці перший хуліган і розбишака! Якщо ви мене його позбавите — свічку за ваше здоров'я поставлю, їй-бо!

Наступного дня слідчий вирушив до Сергія Воронецького додому. Двері відчинила неохайно вдягнена, немита й нечесана тітка.

— Ну? — непривітно запитала вона.

— Я з міліції, ось моє посвідчення, — показав документ слідчий. — Воронецькі тут мешкають?

— Тута, — відповіла тітка.

Чутливий ніс старшого лейтенанта вловив неприємний запах горілчаного перегару, змішаний із тютюновим смородом.

— Сергій — ваш син? — продовжував він свої запитання.

— То й що?

— То син чи не син?

— Ну, син.

— Він удома?

— Сергійко, чи що? А де ж йому бути у таку рань? Дрихне, мабуть…

— То ви що, не знаєте, вдома син чи ні?

Тітка гикнула, достала з кишені пачку цигарок і закурила:

— А куди він дінеться? Де б не вештався, все одно до рідної матері повернеться.

— Ну-ну, — саркастично зауважив старший лейтенант. — Ведіть мене до нього.

— З якого дива? — стала на дорозі господиня. — У вас ця… Санкція є? — і знову гикнула.

— Для того, щоб побалакати з вашим сином, мені жодної санкції не потрібно. Або пропустіть мене до нього, або ведіть його сюди.

— Ну, проходьте… — Жінка зробила крок убік, звільняючи прохід. — Догрався, поганець! І що він накоїв?

Слідчий неприязно поглянув на цю нечупару.

— Це ми зараз у нього запитаємо.

Серга міцно спав. Із першого погляду було зрозуміло, що жіноча рука вже давно не давала ладу не тільки цій кімнаті, а й усій брудній та занедбаній квартирі. Простирадла на ліжку були сірі, не прані, мабуть, років сто. На старому пошарпаному столі стояла недопита пляшка пива та попільничка з недопалками. Слідчий похитав головою і, вказавши на стіл, докірливо сказав:

— А йому навіть і шістнадцяти немає.

— А вам що до того? — неприязно пробурмотіла господиня.

— Воронецький, прокидайся! — почав термосити Сергу слідчий. — Прокидайся, хлопче…

Серга закліпав сонними очима. Спочатку він побачив матір і, звертаючися до неї, запитав:

— Чого тобі?

— Скільки разів я тебе попереджала: не вештайся де попало… Дострибався? Міліція до тебе прийшла.

— Міліція? — здивувався Серга, перевів погляд на слідчого та сів на ліжку. — Нащо міліція? Чому міліція?

— Воронецький, ви грали позавчора у салоні ігрових автоматів, що через дорогу від вашого дому?

Серга наморщив лоба, згадуючи, що ж було позавчора, а потім невпевнено відповів:

— Ну, грав… Здається…

— І програли велику суму?

— Ну, не таку вже й велику…

Мати аж підскочила:

— Звідки в тебе гроші? Яка велика сума, пане слідчий? Та у нього від народження у кишені вітер свище!

— Помовчіть, громадянко Воронецька! Краще треба було за сином дивитися, тоді такі питання б не виникали. Отже, програв, — слідчий знову глянув на Сергу. — А де ти був учора з сімнадцятої до вісімнадцятої?

— Учора? Вчора… А! Вчора у цей час я був на Хрещатику.

— Що там