Олександр Юрійович Есаулов - Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов

— Гуляв, — знизав плечима Серга.

— Чи може хтось це підтвердити?

Серга подумав:

— Ніхто. Я просто гуляв.

— Ось так… Отже, алібі в тебе немає. І пиво, я дивлюсь, у скляних пляшках п'єш? А бензинчик-то у салон саме в такій скляній пляшці закинули! Громадянине Воронецький, — проговорив слідчий, карбуючи кожне слово, — ви затримуєтеся за підозрою у навмисному підпалі салону ігрових автоматів.

— Я?!! — аж захлинувся від подиву Серга. — Але я не підпалював!!!

— Розберемося, — незворушно відповів слідчий. — Збирайся, поїдеш зі мною.

— Ану стій! — обурилася мати. — Як збирайся? Куди забирайся? Адже він ще неповнолітній!

— А вам, громадянко Воронецька, я би порадив краще за сином дивитися! А то як би за ним конвой не почав наглядати. Давай, Воронецький, збирайся!

Під материні охання та стогін Серга почав натягувати штани, а потім, плутаючися пальцями, застібати ґудзики на сорочці. Сергу повезли на старій міліцейській «Волзі», а за годину весь двір знав: Серга підпалив салон ігрових автоматів пляшкою бензину за те, що програв «однорукому бандитові» купу грошей.

* * *

Новину про арешт Серги за підпал салону ігрових автоматів принесла додому мати. Вона поверталася з роботи і на хвилинку зупинилася біля лави, що стояла поряд з під'їздом. На лавочці завжди сиділо кілька бабусь, які знали все і про всіх. Льоха давно вже помітив незвичайну особливість цієї біляпід’їздної лавочки, яку про себе називав «інформаційною». Лава ніколи не була порожня. Причому неважливо, яка бабуся на ній сиділа, але ця бабуся була у курсі всіх справ. Пошта «ОБС», чи «одна бабця сказала», працювала набагато краще, ніж Інтернет та всі телефонні провайдери разом узяті. Мамі було достатньо постояти біля лавочки усього хвилинку — і вона дізналася всі новини двору, у тому числі й головну — про арешт Серги. Мабуть, лавочка також була зоряним буєм якоїсь невідомої цивілізації, таким собі інформаційним вузлом, головним нервом новин, бо працювала підозріло чітко й безвідмовно. Вдома мати тут же вирішила скористатися приголомшливою новиною як негативним прикладом у виховних цілях.

— Ось, бачиш? — сказала вона синові. — Цей Серга батьків не слухався і довештався до міліції!

— Що значить: «довештався до міліції»? — не зрозумів Льоха.

Рудий кіт зацікавлено висунувся з дверей кімнати та прислухався до розмови.

— Ти бач? — кивнула мати у бік кота. — Наче розуміє, про що розмова, — і тут же перевела погляд на сина. — А ось так, до міліції! Заарештували його. Так, так… Заарештували! За підпал салону ігрових автоматів.

І мама з такими подробицями розповіла про цей жахливий злочин, наче бачила все на власні очі або принаймні була тим самим експертом, який знайшов залишки пляшки з-під бензину.

— Власне кажучи, — продовжила мати, — я теж рада, що цей клятий салон спалили. Хто їх взагалі дозволяє відкривати? Жах якийсь… Середньовіччя… Заробляти гроші на людських пороках!

Мати ще довго щось розповідала про продажні власті, зникаючі бібліотеки та погані приклади у кіно. Усе терпляче вислухавши, Льоха зайшов до себе у кімнату, щільно зачинив за собою двері й сів на ліжко. Кіт вмостився поруч.

— Манямо, ти все чув і все зрозумів? Серга заарештований.

Кіт з невідомої причини (можливо, від хвилювання) знов почав шепелявити.

— Коли ми прийшшшшли з Хрещщщщатика, шшшалон вжжже шшшгорів?

— Так, Манямо, я тебе розумію. Ми звідти їхали додому хвилин сорок.

— Авжежжж… Я цього Шшшергу там бачив. На Хрещщщатику. Не міг він шшшалон підпалити. Його там не було.

— Хай цей Серга і гад останній, але заарештували його нечесно, — зробив висновок Льоха.

— Так йди та шшшкажи, що його там ну було. Шшшкажи, що Шшшерга у цей чашшш був на Хрещщщатику.

— Не все, Манямо, так просто.

Льоха підвівся і пройшовся по кімнаті:

— Що я скажу? Що Сергу бачив на Хрещатику мій друг, прибулець з іншої планети, який живе у мене у котячій подобі? Ти знаєш, де я опинюся за п’ять хвилин після такої заяви?

Кіт почухав лапою за вухом:

— Не шшшнаю де, але десь точно опинишшшся.

— Ось-ось…

— Так шшшкажи, щщщо ти його бачив, — продовжував шипіти Маняма.

— Але ж я його не бачив! А раптом ти обізнався? Твої очі — це не мої очі. Тим більше, з моїм зором… Ні, не вийде, — Льоха знов сів на ліжко і замислено склав руки на грудях.

— Щщщо робити? — прошипів кіт, сівши стовпчиком на хвіст і також склавши лапи на грудях.

— Льошику, вечеряти будеш? — До кімнати зазирнула мати. Побачивши кота, який сидів у позі задумливої людини, мати охнула і схопилася за двері. Маняма відразу зіскочив на підлогу й потерся об мамину ногу.

— М-р-р-р… Няв!

— Боже мій, — пробурмотіла мати, — мені іноді здається, що це зовсім не кіт. Агов, ти хто?

Кіт вигнув спину, задер хвіст трубою і голосно нявкнув, не залишаючи жодних сумнівів, що він найсправжнісінький кіт. Льоха ледве стримувався від реготу, споглядаючи, як його дивовижний друг старанно показує, що він пересічний рудий кіт. Мама кинула на кота недовірливий погляд і знову запитала сина:

— Синку, вечеряти будеш?

— Мамо, а можна, я повечеряю у кімнаті?

— У кімнаті? А чому не на кухні?

— Та в мене тут форум у Інтернеті, — забурмотів не дуже переконливо Льоха, — я не можу… Юзера чекають… І взагалі…

Мама знизала плечима:

— Добре. Тільки прибереш за собою, та й на столі акуратніше…

Льоха швиденько притягнув з кухні тарілку, повну смаженої картоплі, непомітно кинувши під неї дві котлети, а в окрему тарілку щедро насипав овочевого салату, налив чаю у найбільшу кружку і прихопив пару виделок. Мама нічого не помітила. Маняма набув своєї природньої подоби. Обидва зголодніли і з апетитом налягали на картоплю та котлети.

— Синку! — Маняма ледь встиг натиснути кнопку комунікатора та перетворився на кота. Виделка з половиною котлети на мить застигла у повітрі і голосно дзенькнула об стіл. Мати зазирнула до кімнати. Льоха, наче нічого і не сталося, наминав картоплю. По підлозі у бік ліжка котилася половина котлети. Мати провела її поглядом. До котлети одразу підскочив рудий кіт і почав з задоволенням наминати.

— Льошо, я ж просила акуратніше! А годувати кота котлетами — чи не буде йому зажирно? Завтра ж куплю сухий корм.

Після вечері знов міркували, з якого боку підступитися до непростої справи Серги. Ясна річ, можна б було просто махнути на усе рукою, тим більше Серга сам був винен в усьому. По-перше, ні з того, ні з сього наїхав на Маняму у парку, ледь не відібравши комунікатор, і взагалі… А по-друге, не вештався б по салонах ігрових автоматів — взагалі нічого