Олександр Юрійович Есаулов - Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов

Петько заскакав на одній нозі, намагаючися дотягнутися до стремена, але нічого в нього не вийшло, він не міг так високо задерти ногу. Раптом потужні руки підхопили його за пояс і закинули у сідло. Петько захитався, але рівновагу втримав і не гепнувся, як минулого разу.

— Ноги! Ноги у стремена вдінь! — гаркнув Ратибор, а Вадим образливо зареготав. — Нишкни, дурню! — цитьнув на нього вояк. — Аще не зриш, що парубок комонно не відає?[55]

Петько таки спіймав ногами стремена й одразу відчув себе трохи впевненіше. Він оглянув подвір’я із двометрової висоти — і стало трохи лячно. Ратибор узяв коня за вуздечку, Петько і собі схопився за повід. Ратибор підбадьорливо посміхнувся та повільно повів Агню. Спираючися на стремена, які довелося дещо вкоротити, Петько дедалі впевненіше сидів у сідлі. Ратибор схвально кивав головою та посміхався у бороду.

— Добре, Петре, добре. Отроку не вміти їздити комонно — зазорно![56]

За кілька хвилин гридень відступив убік, і Петько залишився із конем сам на сам.

Петько натягнув повід — і слухняний Агня зупинився. Труснув поводом і вдарив п’ятами по кінських боках — і Агня слухняно пішов уперед, рівномірно хитаючи головою. Петько відчув себе настільки впевнено, що вдарив коня п'ятами ще раз, і Агня додав ходу, перейшовши на легкий клус. Сідло боляче било по заду, але Петько і тут пристосувався, ледь підводячися на стременах у такт руху жеребця. Ратибор схвально посміхався на все своє широке обличчя:

— Добрим гриднем будеш!

Петько їздив на Агневі майже годину. Втомлений, але безмежно щасливий, хлопець ледве зліз із коня, та від надмірних почуттів поцілував його у теплий вологий ніс. У відповідь кінь мигнув великим бузковим оком і труснув головою.

— Дякую тобі, Агню. Чекай, я незабаром повернуся, — і погладив жорстку гриву.

Перевдягнувшися та повернувши одяг конюхові, Петько слухняно пішов за Ратибором. У княжому теремі гридень знайшов ключницю, і хлопця знов перевдягнули. Одяг був майже таким, як і в конюха, тільки новий і по розміру. На ноги дали короткі чоботи з грубої шкіри. Петько порівняв їх зі своїми кросівками та невдоволено скривився: чоботи були важкі, жорсткі й незручні, натомість дуже міцні. Потім Ратибор повів Петька до комори, де зберігалася зброя. Вони вибрали легку коротку шаблю, лук, сагайдак зі стрілами та спис. Петько брав зброю до рук із благоговінням. Таку він бачив лише у музеї, куди ходили всім класом. А зараз у нього була своя шабля! І лук! І спис… Його аж затрусило, таке бажання охопило його спробувати все й одразу! Він уже хотів махнути шаблею, але Ратибор схопив його за руку:

— Гей, парубче! Паки[57] пораниш кого! Воньми,[58] зброя — це не забавка, у тісняві можна й когось зачепити. Ходімо на подвір'я.

Ратибор відвів Петька за стайню, де було відведено місце для вправ зі зброєю. Поряд зі стіною жовтіли зроблені із соломи опудала, схожі на людські фігури. Привертали увагу кола, викладені світлими камінцями, всі метрів за п'ять одне від одного.

— А це нащо? — запитав Петько наставника.

— А ось тут шаблею і махай. Коло для цього і призначене.

Ратибор скинув із себе накидку та залишився у самій сорочці, як і Петько. Обидва зайшли до кола. Петько узяв у руку шаблю — важкенька! Зап'ясток і пальці, мабуть, заслабкі для важкої шаблі, але він вирішив спробувати. З першого ж удару шабля вилетіла з його долоні.

— Ех, парубче, слабкий ти ще для цієї справи. Та й шаблю треба тримати не так, — похитав головою Ратибор.

І він почав навчати свого вихованця із самого початку: як тримати шаблю, щоб супротивник не вибив її, чи щоб вона сама після сильного замаху не вилетіла з руки. Як правильно замахуватися, як бити, як захищатися. Після двох годин вправ Петько відчув: ще один замах — і кисть правиці в нього просто відірветься.

— Гарно, — задоволено сказав Ратибор, — а зараз спробуємо з лука.

— Не можу, — почав скиглити Петько, — рук не відчуваю.

— Нічого, нічого, — вкотре за цей день посміхнувся Ратибор, — ще трохи. Коли невмочно шаблею махати, звикай до лука. Хто з лука стріляє гораздо,[59] той у бою гридень знатний.

Петько витяг із сагайдака стрілу й наклав на лук. Тятиву він спромігся натягнути лише наполовину. Стріла не полетіла, як належить, а випала з пальців, а тятива боляче вдарила по руці. Ратибор зареготав.

— Який ти, отроче, смішний! Ладно, зрю: притомився. Йдемо митися та полуднувати, я теж зголоднів.

Полуднували княжі гридні всі разом, у великій кімнаті з низькою стелею, за довгим столом. У кімнаті топилася пічка, метушилися кілька дівчат у довгих сукнях, хто з хустками на головах, хто світив косами. Ще двоє подавали на стіл. Коли Ратибор з Петьком зайшли, за столом сиділо, мабуть, із десяток воїв. Із дерев’яних чашок дерев'яними ж ложками вони їли кашу. Посеред столу стояла велика миска зі шматками вареного м’яса. Хтось привітався, хтось обмежився вітальним підняттям руки.

— Усім радуватися! — привітався Ратибор і, побачивши, що Петько мовчить, штурхнув його ліктем у бік: — Чого мовчиш? Іже родитель твій не вчив, що, зайшовши до світлиці, треба привітатися?

— Радуватися всім… — промурмотів розгублено Петько.

— Ото ж бо… — і собі пробурчав Ратибор і широко перехрестився на ікони, що висіли у кутку.

Не чекаючи другого штурхана, Петько також невміло перехрестився. Ратибор побачив вільне місце та повів Петька за собою.

— Сідай, отроче.

Упевнившися, що Петько зручно прилаштувався, воїн і сам умостився на лавці, не дуже переймаючися тим, що своїм могутнім тілом відсунув сусіда. Ратибор налив собі з глечика у глиняну кружку мутного напою.

— Тобі ще зарано…

— А що це?

— Ішим. Мед хмільний. На ось, квасу сьорбни, для тебе буде добре, — і заїхав великою ложкою у повну миску каші. Петько, не довго думаючи, поліз і собі ложкою, але не в кашу, а до миски з м’ясом, за що одразу отримав від Ратибора ложкою по лобі.

— Дуже бистрий! Усьому свій час!

Петько озирнувся довкола. Всі їли одну кашу, за м'ясом ніхто не ліз. Зрозумівши, що зробив помилку, він почав, як і всі, черпати з миски кашу. Коли останній гридень доїв кашу, здоровезний дядько, що сидів під іконами, підняв ложку, наче маршальський жезл, і скомандував:

— По говядлу![60]

Тільки тоді всі по черзі почали брати з миски по шматку м'яса. Узяв свій шматок і Петько. Їжа