Олександр Юрійович Есаулов - Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов

— Спритно збрехав. А предок де?

— Тобто татко? Швидко ти засвоюєш!

— Ну, так… Ми, коти, тямущі!

— Він йде раніше. Татку! Таточку! — покликав Льоха.

У відповідь — тиша. Вдома, крім них, нікого не було. Маняма відразу став самим собою, і з хрускотом потягнувся. Потім зіскочив на підлогу та зробив кілька вправ. Вмилися по черзі у ванній кімнаті та сіли за стіл. Після сніданку пішли до парку.

— Слухай, Льохо, а що за скельця ти носиш на обличчі?

— Це окуляри. В мене короткозорість. Очі не зовсім здорові. Окуляри допомагають мені нормально бачити.

У вранішньому парку було тихо та дещо прохолодніше, ніж на вулиці. Сонце ще не встигло розжарити парковий асфальт і висушити росу. По алеях підтюпцем бігало кілька чоловіків, а якась матуся вже встигла вивезти на прогулянку немовля у возику.

— Куди це вони роздягнені біжать? — поцікавився Маняма.

— Та нікуди, просто зарядку зранку роблять. Щоб бути здоровішим.

— Зрозуміло. А ти чого не бігаєш?

— Та, ну його… Я й так здоровий!

Камінь лежав так само, як і вчора, жодних змін не було. Маняма важко зітхнув, Льоха також. Кожен подумав про своє: Льоха про Петька та його батьків, Маняма про своїх батьків і про себе.

— Знаєш що? Давай я тобі Київ покажу? Пляж — це ж не все місто!

— Давай, — без особливого ентузіазму погодився Маняма — все одно треба було якось згаяти час.

— Поїхали на Хрещатик, — запропонував Льоха, — це самий центр міста. Побачиш, що до чого.

Пішли на зупинку, дочекалися трамвая та насилу залізли у напхом напханий вагон. Льоха закомпостував талони.

— Чому у вас тут така тіснява?

— А що робити? Час пік… Усі їдуть на роботу, тому й тіснява.

За вікном поволі тягнулись автомобільні затори. Хтось із нетерплячих водіїв намагався їхати навіть по рейках, попереду трамвая. Водій раз у раз дзвонив у голосний дзвоник, але решта на це не звертала уваги.

— Отакої… У вас тут не розженешся…

— Їхати треба всім, — філософськи відповів Льоха, — а всіх багато.

Нарешті доїхали до зупинки метро. Спускаючися на ескалаторі, Маняма неквапно роздумував: «Дивакуваті ці земляні… Живуть таким натовпом, усюди гамірно, повно сміття. Усюди асфальт, від якого так смердить! Невже їм так подобається? Петько зник — ніхто навіть за вухом не почухав. Батьки вчора зателефонували, і все! Ні, дивакуваті вони, умовно-розумні!»

Упхалися до вагону, двері фурчали й скреготали, але зачинилися лише з третьої спроби. Маняму міцно притисло до Льохи. Так вони і їхали майже до самого Хрещатика: Льоха, якого притисло до стінки, і Маняма, якого притисло до Льохи. Випали з вагону разом із натовпом і довго піднімалися на ескалаторі, який повз повільно, наче равлик по бездоріжжю. Маняма з цікавістю розглядав барвисту рекламу, розвішану обабіч. Реклама пропонувала купувати зубну пасту, обігрівачі (і це влітку!), комп'ютери, швейні машини та ще багато всіляких товарів, призначення яких Маняма не знав. «Усе ж таки земляни — дивовижний народ! — ще раз подумав Маняма. — Нащо малювати те, чим ніхто не милується?»

Після сутінків метро на вулиці в очі вдарило сонячне світло. Як завжди, на Хрещатику було велелюдно. Торгували всіляким непотребом, сюди-туди сновигали люди, біля входу в метро поважно прогулювався міліціонер, суворо наглядаючи за перехожими: а чи не порушив хтось установлених правил? Але ніхто нічого не порушував, і міліціонеру, вочевидь, було нудно.

— А це хто? — запитав Маняма, кивнувши.

— А, це? Міліціонер. Наглядає за порядком.

— Дивись, дивись! Он Серга пішов! — сказав Маняма.

Льоха навіть голови не повернув.

— Та ну його! Ох, і тип… — зітхнув Льоха.

— Є така категорія людей? — запитав Маняма, і Льоха одразу згадав, як інопланетянин роз’яснював йому значення слова «тип».

— На жаль, є. Нікому не дають жити спокійно, думають лише про себе!

Хрещатик Манямі не сподобався: гамірно, багатолюдно, брудно… Він запропонував поїхати додому. Ще з вікна трамвая Льоха побачив, що напроти його будинку стоять пожежні машини.

— Пожежа! Манямо, дивись, пожежа!

Вони вискочили з вагону й побігли до місця, де відбувалася така непересічна для місцевих мешканців подія. Дві пожежні машини стояли поряд із догоряючим павільйоном. Пожежники поливали водою з брандспойтів повільно тліючі залишки будівлі, здіймався легкий сизий дим. У павільйоні чорніли рештки згорілих ігрових автоматів. Навколо бігав здоровезний хлопець у джинсах, хапався за голову та горлав:

— Які збитки! Боже мій, які збитки! Двадцять автоматів! Усе коту під хвіст…

— Що за автомати? І нащо їх совати мені під хвіст? — здивувався Маняма.

— Ігрові… У них кидаєш гроші, а там — пощастить чи ні… Зрідка можеш виграти, скоріш за все, програєш. У нас деякі пацани на грі зовсім з глузду з’їхали. Кажуть, і хвороба така з’явилася — ігроманія. Від неї навіть у лікарнях лікують. Наживаються на чужому горі! Правильно йому автомати спалили! Тільки він, гад, інші купить! А під хвіст — це просто так говорять, не звертай уваги.

— Якщо хвороба, то нащо дозволяють ці автомати ставити? — справедливо запитав Маняма, тицьнувши пальцем у бік павільйону.

— Сам би хотів знати. Нечесний це бізнес, слово честі, нечесний.

Постояли. Приїхала міліція. З машини виліз капітан і став роздивлятися попелище, але хлопцям це вже набридло, і вони рушили додому.

* * *

Відчувши свіже повітря, жеребець весело заіржав. Петько посміхнувся: «Обов'язково вивчуся їздити верхи! І буде він мені, наче брат рідний!»

Кінь був для Петька зависокий, і хлопець уже метикував, як доведеться вилазити на свого майбутнього друга. Принесли потерте сідло з прив'язаними стременами та вуздечку, прикрашену квадратними бляшками, що тьмяно виблискували у темряві стайні. Агню осідлали та загнуздали.

— Не поспішай, парубче, — раптом сказав Ратибор, — треба ще тебе самого вдягнути по-людськи. А то ти у своєму одязі заморському хутко ноги отщетиш.[50]

Петько кинув погляд на свої шорти. Одяг і справді не відповідав моменту.

— Агов, Вадько! Аще у тебе порти та сорочка людські є, дай парубку.

Вадим кивнув та пішов до стайні. За хвилину він виніс звідти зіжмакану, грубого полотна, сорочку, не дуже чисту, але без дірок, та довгі, з такого ж полотна, штани.

— А каліги[51] в тебе баскі.[52] Легенькі, але для походів не ключимі.[53] Отщетяться швидко. Ну, та добре.

Петько почав натягувати на себе завелику чужу одіж. Штани підв'язали мотузкою аж під пахвами, а на сорочці він одразу закатав рукави.

— Так… Добре… — оцінюючи, глянув на нього Ратибор. — I на людь наче став схожим. Лізь на комоня.

— Як комоня? Щось я не зрозумів. Так фаря, чи комонь?

— Ех, парубок…