Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

— Полкане, хто тебе з ланцюга спустив? Га? Зізнавайся. Гаразд, досить підлизуватися, я тебе не буду прив’язувати. Але коли повернусь, щоб був на місці. Обіцяєш? Собака радісно заметляв хвостом.

Я поглянув на годинник: до півночі ще маю цілу годину й п’ятнадцять хвилин. Запас часу мінімальний. А ще ж погода яка. Проти вітру швидко не попреш. Вкотре перевірив, чи все прихопив і чи нічого не забув, і натиснув на педалі.

В полі пахло горілою соломою. Чудасія: напрямок вітру змінювався ледь не щохвилини. З таким явищем я вперше стикаюсь. Обабіч дороги з бур’янів злякано випорхували горобці. Покружлявши над дорогою, вони знову спускалися на землю, голосно цвірінькали, купаючись у пилюці. Блискавка батожила небо. Не раз очі запорошувало пилюкою, яку здіймав вітер. Я пригнувся вперед, опустив голову і додав обертів. Вітер знову змінив напрям і тепер штовхав мене вбік. Їхати стало важче, але я вперто вирішив іти на випередження часу, що був відведений на дорогу.

Але що це? Зовсім поряд, здається, над самісіньким вухом, хтось засміявся. Навколо ні душі. Може, це вітер так кумедно завиває? Не схоже. Аж ось над полем розлився злорадний жіночий сміх. Я зупинився, злякано озираючись довкола, й отетерів: у покинутих будинках Глибокої Криниці світилося. Я прикипів поглядом до жовтавих квадратиків вікон і не міг повірити в те, що бачив. Позад мене, причаївшись, без жодного вогника, лежала Ліщинівка, а тут, де вже кілька років не було жодної живої душі, серед глупої ночі по хатах світиться!

Щосили наліг на педалі, не зводячи очей з хатинок хутірця. Через те й не помітив як з’їхав з дороги. Велосипед різко зупинився, наткнувшись переднім колесом на якусь перепону. Кермо вислизнуло з рук, я всім тілом подався вперед і полетів на землю. Перекинувшись через голову, скотився під соняшники, що росли з обох боків дороги, а велосипед загуркотів у протилежний бік. Боляче гепнувся на сухі грудки. В цю мить наді мною сяйнула така яскрава блискавка, що аж в очах потемніло. Враз земля піді мною стала гарячою, як лежанка на печі. Мене обдало жаром, мов з духовки. Здавалося, що от-от із порепаної землі витнуться язики полум’я. Не прогримів, а ляснув грім. Тіло пройняла судома. Невідома сила відірвала мене від землі й відкинула вбік. В голові паморочилося, я жадібно хапав повітря, обличчя горіло вогнем. Кілька разів я непритомнів, а приходячи до тями, одразу ж намагався кудись відповзти. Пам’ятаю, що остаточно оговтався вже не біля соняхів, а посеред дороги. Сухий і гарячий вітер куйовдив чуприну, невидима всюдисуща жінка заливалася сміхом. Його не приглушували навіть удари грому. Сміх народжувався ген понад хмарами і розливався над полем, наче вода з кухля.

Повільно поверталися сили. Перемагаючи пронизливий біль у всьому тілі, я звівся на ноги. Мучила спрага. В роті було так сухо, наче хто піску насипав. Темінь хоч в око стель. Гроза стихла, і тільки раз по раз налітав вітер, здіймав дорожню куряву, забивав ніс і очі. В хатах Глибокої Криниці світилися вікна, мовби цієї ночі усі мерці повставали з могил і повернулися до власних домівок.

Похапцем обмацав кишені — зрештою, мобільник знайшовся. А де ж велосипед? Хоч він і не голка в копиці сіна, однак знайти швидко не вдалося. Присвічуючи мобільником, обстежував кожен метр дороги та узбіччя. Ось він! Аж від серця відлягло. Та рано тішився, бо на такому велосипеді далеко не поїдеш: від покришок на обох колесах залишилися лише обвуглені дротики, сідло згоріло дотла, так само, як і гумові ручки на кермі. Інструменти були на місці. Обмацав обгорілу раму. Вогонь пошкодив не тільки велосипед, а й випалив навколо нього латку трави. Значить, блискавка влучила у велосипед. Що тепер робити? Йти пішки? Якщо зробити гак, оминаючи хутір, то це займе не менше години. І це за умови, якщо бігти.

Понівечений блискавкою велосипед я сховав у соняшниках, забрав інструменти й рушив далі. Дороги, яка б вивела мене прямо до кладовища, оминаючи хутір, я не знав. Отже, йти доведеться через поле. Одне добре, що на ньому посіяли не кукурудзу і не соняшник, а буряки.

А може, світло у вікнах — це примара? Я прикипів поглядом до жовтавих цяточок вікон. І чим меншою робилася відстань до хутора, тим очевиднішим і реальнішим було світло у покинутих хатах. Поза сумнівом, що знеструмлення Ліщинівки й світло в хатах вимерлого хутірця якось пов’язані між собою. Йти було важко: я спотикався ледь не на кожному кроці, бо натрапляв ногами на голівки буряків, плутався в лапатому і густому листі. Добре, що хоч роси не було.

* * *

Жанна зловтішалася, бо, нарешті, з кількасотої спроби таки підкорила своїй волі блискавку і та врешті-решт влучила в ціль. Щоправда, зі значним промахом. Мішенню був велосипедист. Він її турбував, як тільки витнувся на околиці Ліщинівки.

Але, на щастя, закони магії та фізики — це паралельні площини, які ніколи не перетинаються. Тож розряди блискавки, які жбурляла відьма, щоб знищити небажаного гостя, неминуче поцілили у велосипед, що був чи не єдиним у полі шматком металу. Спершу гострі леза блискавок розчахнули навпіл стрункі тополі край села. Але вже в той момент, коли спопеляючий заряд енергії жадібно впився в задану ціль, — велик був без господаря. Та на цю деталь відьма не звернула уваги. Окрилена успіхом, вона квапилася спуститися на землю, до чаклунського товариства.

Стара покружляла трохи над сільбудом і приземлилася в кількох метрах від гурту.

— Прошу до палацу засідань, — вказала вона рукою на найближчу хату.

— Чого ми попремося туди? Павутиння збирати? — невдоволено буркнула пані Безвідерна.

— Коли ти така грамотна, то, звичайно ж, всі ми із задоволенням послухаємо тебе і тут. А коли хочете чути мене, то це краще зробити в чотирьох стінах. Все має бути цивілізовано, — спокійнісінько відповіла відьма, підходячи до решти жінок.

— Дівчата, через ваші суперечки ми й до третіх півнів не впораємося, — озвалася якась мудріша відьма.

— Справді! Чого ото прискіпуватися одне до одного?

— Час за діло братися.

— До хати, то й до хати! Час не на нашому боці, — підхопила решта голосів.

Гурт вервечкою поплівся до хати, що втопала в бур’янах неподалік сільбуду.

Продираючись крізь хащі кропиви та реп’яхів, жодна з відьом і словом не дорікнула. Хоча всі сумнівалися в тому, чи це дійсно необхідно, адже й просто неба можна було все обговорити.

— О! Прийшли, щоб замок поцілувати, — єхидно мовила пані Безвідерна.

— Кому замок — перешкода, то таким тут робити нічого, — зітхнула стара відьма. — А згодом і вдома непотребом станете, — озвалася за мить уже з хати, обережно згортаючи зі столу запилену скатертину.

Компанія поступово рідшала: ті, що зникали, — за мить опинялися поруч зі старою, допомагали зносити стільці й розставляти навколо столу. А ті, що лишилися стояти перед замкненими дверима, стурбовано озиралися довкола.

— Оце так гостинність! — вигукнула котрась із компанії невдах. — Нумо, дівчата, налягаймо на двері!

Решта відьом охоче пристали на її витівку, і в двері гупнули так, що аж стіни здригнулися. Потім налягли вдруге, втретє. Ще пару разів такого натиску — то не тільки двері, а й хата розвалилася б.

— Дівчата, та ви, я бачу, зовсім жартів не розумієте! — застрекотіла стара