astrohameleon - Коханці Астрополіса. Крихітка для чемпіона., astrohameleon

- Ну, друже «Вомбате», люди, як і часи – змінюються… Тому, май на увазі моє припущення і завжди будь пильний… Але, у будь-якому випадку, камінець потрібно повернути. Може запропонуєш мені гарний план стосовно цього?

- Ось, це вже – ні! Ти «обгидився» - тобі і виправляти усе.

- Гаразд, - стенув плечима молодий дизайнер.

- Тоді, я хотів би почути від тебе, хоч якісь припущення стосовно твого плану з повернення бадуляра, - хижо вишкірив зуби «Вомбат» і почесав свою неголену пику.

- Через тиждень летимо на Double Sky, на модний показ. Там я збуваю останнє замовлення клієнтам. Потім, якщо плани не зміняться, беремо чергову партію камінців і повертаємося на Землю. Мої помічники відразу ж пустять їх в «обробку», згідно моїм ескізам, а ми у цей час вирушимо до Астрополіса. Полетимо на той бісовий планетоїд-курорт Луна-202, знайдемо там білявку і заберемо у неї камінь.

- Ти думаєш, що її легко буде знайти серед купи туристів та роззявляк, які фанатіють від космічних перегонів?

- Не хвилюйся, Пі Джею, ми її обов’язково знайдемо, - відповів Ян Вербінські і співчутливо поплескав по плечу цупкого коротуна. – Головне, щоб вона камінь нікуди не поділа…

- І, все ж таки, як ти збираєшся її знайти? – «Вомбат» так і не міг заспокоїтися.

- Доволі просто, - стенув плечима дизайнер. – Має ж вона десь зупинитися. Скажімо, у якомусь готелі однієї з туристичних баз, яких повно на Луні-202. Представлюся її другом і розпитаю у вахтера на рецепції, де вона може бути або попрошу його покликати її, якщо вона буде у номері.

- А не легше буде непомітно проникнути у той номер і тихо прикінчити її у ньому? – не зрозумів ходу думок товариша по криміналу «Вомбат».

- Ну, навіщо залишати після себе «сліди» та ще й на видноті? Труп у готелі відразу ж помітять, а нам іще потрібно буде дочекатися транспорту, який забере нас з планетоїда і доставить до нашого транспорту чи до рейсового зорельота. Іще ж невідомо, чим туди краще летіти, щоб раптом не потрапити на очі поліції… Навіщо бруднити руки кров’ю та ризикувати зайвий раз? Тож, добряче пристукнемо панянку у якійсь невеликій посадці, десь неподалік від лижної траси. Головне, якось заманити її туди.

- Гаразд, такий план мене влаштовує, - хижо вишкірився «Вомбат». – Тому, завтра ж я зв’яжуся з Ліно і спробую випросити у нього іще трохи часу. Сподіваюся, що настрій у нього буде гарний…

- Ну, якщо не буде, то легенько натякни йому на те, що камінь зараз активно розшуковують не лише люди королеви Тамаріс, а й поліція Альянсу на пару з митниками Астрополіса, тому йому і клієнту варто зачекати якийсь час, поки увесь цей «галас» трохи не втихне. Коли ж усе вгамується, то бадуляр вже буде у нас.

- Дуже на це сподіваюся, друже Ян, - промовив «Вомбат». Потім він якось дивно роззирнувся у різні боки і запитав: - У тебе є щось нормальне пожерти? Окрім протеїнових кульок у твоєму холодильнику я більше нічого не знайшов. Може у тебе є іще один холодильник? Не кухня, а якась хімічна лабораторія у науковому корпусі МКАЦ*.

_____________________________________________________________________________

МКАЦ* - Міжнародна Космічна Академія ім. К. Ціолковського – вищий навчальний заклад з великою кількістю факультетів (фантастичне).

- Не хвилюйся, Пі Джею, сьогодні на вечерю у нас будуть дуже корисні та вишукані страви. Я заздалегідь замовив кур’єрську доставку з мого улюбленого ресторану. Тож, зовсім скоро будемо вечеряти.

- Ну, нарешті, - видихнув з полегшенням «Вомбат» і погладив себе по круглому череву.

Через півгодини ресторанний кур’єр доставив замовлені страви прямо у квартиру. Якщо ж Ян Вербінські розкладав їх на столі і задоволено посміхався, то «Вомбат» дивився на них з підозрою. На його погляд, порції були надто малими та й запах вони мали дивний. Зазвичай, такий аромат мали вегетаріанські легкі та малокалорійні страви. Коли ж останню було розгорнуто і в ній теж не виявилося нічого схожого на м'ясо, у «Вомбата» знову почав псуватися настрій.

- Що це таке? – грубо запитав він, підозріло зиркаючи з-під чола на стіл.

- Корисна їжа, Пі Джею, - відповів Ян Вербінські і невинно кліпнув очима. Потім він дістав з бару пляшку дорогого вина. – Тож, відсвяткуємо нашу зустріч.

- Слухай, Ян, краще б ти якогось гамбургера з картоплею замовив… - цупкий чолов’яга був дуже розчарований. – Я ж тобі не козел, щоб траву жувати і запивати її «газованою водою»! В мене кишки «марш грають», а ти вирішив познущатися наді мною?

- Ти спершу скуштуй, а потім сам вирішиш подобаються тобі страви чи ні.

- Гаразд, буркнув «Вомбат» і нарешті всівся за стіл.

- Bon apetit!* - промовив Ян Вербінськи і почав з задоволенням смакувати їжу.

- Я так не думаю… - «Вомбат» також взявся до їжі, але не з таким задоволенням, як його товариш. Їв він швидко, але без ентузіазму і дороге вино йому також не припало до смаку. Тож він вкотре скривився і ледь стримуючи своє роздратування, запитав: - А пиво у тебе тут є?

- Яке іще пиво, друже «Вомбат»?! – обурився Ян Вербінськи. – Це ж mauvais ton**!

- Ти хочеш сказати, що усім цим убогим «нещастям» можна наїстися?

- А тобі аби якнайшвидше черево набити! Вишукану їжу потрібно споживати повільно, насолоджуючись її смаком та ароматами. І, до речі, тут є м'ясо. Роли з індички приготовані просто ідеально і з соусом смакують неймовірно, - з захватом відповів хлопець.

- Гаразд, давай сюди ту індичку, - буркнув невдоволено цупкий чолов’яга. На його думку, це була єдина страва, яку можна було їсти, але зараз він був такий голодний, що без перебору їв усе підряд.

- І коли ти нарешті навчишся користуватися столовими приборами? – з докором запитав молодий дизайнер дивлячись, як незграбно споживає їжу його товариш-контрабандист. – Невже у Австралії так всі їдять?

- Послухай, Ян… Ну, чому ти причепився до мене? Ти ж сам з простої родини. Звідки у тобі стільки злості та презирства до тих, хто не «лізе» у «вищий світ»? Чому постійно зневажаєш звичайних людей?! Дістав уже!