Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

І саме тоді бачу її: на ручці дверей до ванної кімнати висить біла сорочка та сірий піджак зі спідницею. Мені хочеться заревіти через цей огидний колір. На лівому боці піджака бачу герб академії, що складається з чотирьох секторів, на кожному з яких розташовується трикутний знак стихії на червоному, сірому, зеленому та блакитному фонах.

Оскільки нудота минула, я знаходжу свій білий ліфчик, а тоді все-таки вбираюся у форму академії, забувши про огидний піджак. Чому всі носять модні пальта та тренчі під колір природного елемента, а от Дінарочці Дільшат такий не видали?

Кілька хвилин пораюся із краваткою, а тоді спиняюся, звівши брови: чому Ру та інших хлопців це не бентежить, а мене має?

Нарешті знаходжу гребінець та плойку на білосніжній поличні у ванній, а тоді спиняюся перед овальним дзеркалом в золотистій вишуканій рамці, розглядаючи нажахане відображення блідого обличчя, ковзаючи карими очима формою академії…

Та ні, дякую.

Хутко перевдягаюся в оливкову сорочку з довгими рукавами й заправляю її в джинси, але не відмовляюся від кросівок академії. Ноги надто сильно втомилися після вчорашніх пригод на підборах.

Треба помити голову, нанести макіяж, привести себе до тями, зробити зарядку, знайти вогневиків, які розігріватимуть мені плойку…

Чую стукіт у двері, зловивши себе на тому, що чекаю на Суджі. Сховавши проарію під комір, я ледь прочиняю двері, зіщуливши очі, хоч і без того маю магічно-ідеальний зір, а тоді помічаю життєрадісного Ру власною персоною.

— З новосіллям, сусідко! — жартома вигукує вогневик, блиснувши всіма зубами, а я щосили б’ю його ногою під колінко й з гуркотом захлопую двері перед самим носом. Нервова система досягає температури кипіння.

— Це ти вилив на мене чай, і це через тебе я перекинула на себе те кляте відро!

З цими словами гепаю ногою по зачинених дверях й враз шоковано розкриваю рота, зігнувшись навпіл від болю. Як добре, що він цього не бачив.

— Я крайній, так? — невдоволено сичить Ру по той бік дверей. — Просто так, на хвилиночку, поясню: ти б не вилила на себе те відро, придуркувата дівко, якби не послухалася Люци. І загалом винна тільки твоя істеричність!

Я хутко вирівнююся, крутнувшись до дверей, й обурено прочиняю їх.

— Не перекидай свою винну на нього! І раджу тобі не наближатися до мене! А інакше, рудий, я власноруч задушу тебе!

Знову не фільтрую слова й з тріскотом захлопую двері. Біжу до підвіконня, забираючись на нього, і схрещую руки на грудях.

Який розумний! Всі винні, але не він!

Мені потрібна хвилинка, аби остигнути й прийти до тями. Тільки після цього етапу знову підходжу до дверей і смикаю за ручку, яку з такими темпами скоро відламаю. Вона справді трохи хитається.

Ру спирається на стінку навпроти, де знаходяться аркові вікна. Тримає руки в кишенях й життєрадісно усміхається мені, і я готова буркнути щось, але моя увага враз перемикається на Люциліана Хейга, який поволі крокує золотавим коридором. Він чухає запотиличник, а тоді сильно розтирає шию, сонно зітхаючи. Певно, тільки прокинувся. Вогневик, як завжди, в ідеально випрасуваній формі академії. Краватка зав’язана, от тільки немає піджака.

— Я знав, що ти повернешся, вітрику, — веде Ру, гріючи спину променями ранкового сонця, та я не зважаю і повільно наближаюся до Люци, маючи на меті серйозно поговорити.

— Ти…

Вогневик переводить на мене втомлений погляд важких карих очей, ніби не розуміє, хто перед ним. У мені сотня запитань, але ці райдужки вбирають геть усі. Вони відбирають дар мови, всю лайку та погрози. Забувши про попередню мету, я можу лише зітхнути:

—  Дякую. Напевно, — додаю тихше.

Він точно прокинувся? Бо Люци лише сонно киває та рушає далі. Я проводжаю поглядом його спортивну спину, розгублено зводячи брови.

Тобто Люциліан вигадав відверту брехню, врятувавши мене, не маючи для цього (на хвилиночку!) жодних підстав, і навіть не збирається нічого пояснювати? У нього точно немає близнюка? Хіба Хейгу не байдуже на всіх та кожного, окрім Мірабель та Ру? Що за?..

— Мені ніколи не зрозуміти жінок, — втомлено починає Ру, опинившись поряд зі мною.

— Про що ти? — питаю, не відводячи погляду від Люци, котрий знову зітхає, зникаючи за поворотом. Нічної охорони на вході до крила вже немає. Перша пара розпочнеться лише за сорок хвилин.

Раптом мене осяює до чого хилить Ламберсон. Я ніби отримую ляпаса.

— О ні. Ні, ні, ні! НІ!

Я переводжу на нього свій обурений погляд та легко штовхаю Ру п’ятірнею в груди, та він стоїть, неначе скеля (бо таким і є), знову забувши зав’язати краватку на сорочці з короткими (яка пихатість) рукавами.

— Я та Люци? Серйозно? Ми третій день знайомі. І взагалі… у жодному разі!

— Значить у мене є шанс, — жартома веде дурник.

— Я та ти? — фиркаю. — В жодному разі у квадраті! Я не водитимуся з чоловіками рейлі, які даватимуть мені цю дурну магію під час кожного доторку. Ніколи. Більше ніколи жоден з вас до мене не наблизиться, ясно тобі?

Ру тішиться, знущально хитаючи головою. Ну звісно йому смішно. Він весь такий здоровий та високий, і тут я стою та качаю власні права, що в нього аж зуби блищать. Але Ру знає, що в мене сильна рука, тому тримає долоні в кишенях.