Грайворона - Гаїчка, Грайворона

Коли прокинулась, ще й згадала вчорашній вечір не одразу: просто зварила кави й всілася на балконі слухати переспів та щебіт, вдивлятися в жваву метушню поміж гілок: це дивним чином заспокоювало попри весь контекст. Аж раптом вона згадала, й почервонівши плямами, схопила телефон. 

Вибач. Так, ти права. Послухай, мені було дуже приємно спілкуватися з тобою і я сумую за нашим особистим листуванням, бо ти чудова людина. І вибач стосовно вигадки про дружину. Просто я жінка, вже в віці, товста, не те щоб вродлива, продаю соняшники на вулиці. Чесно кажучи, мені буде вкрай некомфортно зустрічатися. Якщо попри це ти все ж захочеш переписуватись, буду абсолютно щаслива.

Піднявши голову від телефона, Гаїна деякий час ошелешено мовчала. Горихвістка на гілці неподалік вивела довгу трель, наче сказала: «І у мене та сама фігня, подруго, віриш?»

****

Минуло ще два тижні; вулиці затоплювало світлом, теплом і квітами. Спілкування з толікообразною Галиною Петрівною (припустимо) ззовні повернулося в колишнє річище: ті ж самі жарти, ті ж палкі обговорення літератури, птахів, екстраполяційного гуманізму та обмін мемами. Правда, тепер у Гаїни з’явилися ще дві сфери для спостереження: бабусі, що продавали всяке на вулицях, та все ж відверто сімейні чоловіки. У перших вона за можливістю купляла все, що могла, на других намагалась не дивитись відверто. Просто думала. Як не крути, це спілкування чіпляло в ній щось надто глибоке, і відмовитись від нього було наче, ну… знов повернутися в світ, де не бачиш нічого далі монітора.

…З обідом Гаїна впоралась на диво швидко — дістала з сумки пакет з горіхами, подивилась на нього і поклала назад. Потім схрестила руки на грудях, зручніше вмостилася в офісному стільці й звісила голову. Цієї ночі вона ходила слухати вухатих сов, тож зараз очі трохи злипалися.

Хвилину вона просто слухала переспів кропив’янок за вікном, байдуже втупившись на величезний букет на столі (хтось там з клієнтів надіслав на знак подяки за каву). Думати ні про що не хотілося. Букет поступово розпливався й перетворювався на крону величезного дерева; таємничий птах вовтузився десь всередині. Його хотілось побачити, але постійно засліплювало світло, що сяяло між листям: то місяць зійшов, то у вікні за кроною лампа ввімкнулася, то…

— Як там твої птахи? 

Гаїна повільно розплющила очі, сфокусувала їх на Лері й прокашлялась.

— Вже під сорок в лайфері. Насправді чудо, як починаєш помічати речі, якщо приділяєш їм увагу, — Гаїна, наче досі дивуючись власним здобуткам, похитала головою, — ще хотілося б гірських в цьому році послухати. На похід якось розгойдатися треба.

— Ну, похід… — Лера ніби як байдуже почала розглядати нігті. — З чоловіком можеш поїхати, все веселіше буде.

«З толікообразною Галиною Петрівною, ага. От блін Лера, ну треба ж було нагадувати!»

— Та кому я потрібна, — зітхнувши, Гаїна в задумі відщипнула пелюстку з букету;

раптом всі навколо чомусь почали кахикати, так що утворився справжній хор кашлюнів. 

— Та-а, — протягнула Лера. — Знаєш, ти права. На деякі речі треба просто звертати увагу. Ну, щоб їх побачити.

Вона підійшла, пошаруділа в букеті, витягнула блискучу золотаву картку з написом і поклала її перед Гаїною, наче головного туза в партії. Ох ні, знову той директор. Лера потягнула, вкрай обережно підбираючи слова:

— Я прочитала ту книгу, що ти мені дала. Так цікаво. Ну, — вона філософськи покрутила долонею в повітрі, — он навіть горобці й ті розуміють, що треба обирати сильних самців.

Гаїна своєю чергою підвелася, взяла Леру за зап’ясток, підняла її руку догори й уважно оглянула, наче в пошуках крил, потім зазирнула їй за спину. Лера нервово засміялася.

— Слухай, я розумію, ми не зовсім птахи, тобто зовсім не, перепрошую, але..

— Я теж розумію. Але якщо йти за аналогіями, є такі птахи, які оцінюють спів. Є такі, що дивляться на бійки. А є такі, які мають танцювати або літати в унісон. Розумієш?

— Слухай, — Лера всадила її назад і сіла поряд, вмостила підборіддя Гаїні на плече. — Слухай, дай йому шанс. Мені просто стало цікаво, ну, я туди поїхала, ніби як у справах кавових, і якось так поспілкувались про тебе. Він тебе згадує. Ти права про танок, просто, можливо, його треба цьому навчити.

— Його подруга мене з’їсть.

— Нє. Я з нею теж поспілкувалась. На перший погляд, звісно, така… лакована. Але якось так слово за слово зачепилися, вона погодилась, що Віталік їй навіть краще підійде.

— Який ще Віталік?

— Ну менеджер там є такий. Поет, уявляєш!

Гаїна трохи покопалася в пам’яті.

— Мені здалось, йому інша дівчина подобається. 

Лера закусила губу, зморщила ніс й підвела очі.

— Ну так вона до охоронця пішла. Не знаю навіть. Трохи поговорили і воно якось так вийшло. Кхе-ем. Отже, ти не хочеш дати малесенький шанс єдиній самотній людині в том колективі?

***

День останнього шансу настав у суботу. Гаїна, звісно ж, обговорила подію з Галиною Петрівною. Та, звісно ж, фактично озвучила думки самої Гаїни з цього приводу; навіть про золоту клітку нічого не писала, тільки сказала: «Такеє, коли тебе на мотузці причепом по асфальту тягнуть». Чомусь її слова точно співпадали з власними асоціаціями. 

Так чи інакше, в назначений час Гаїна припленталась в парк і перша всілась на намічену лавочку. Неподалік прогулювалась змішана зграя граків та галок; це мимоволі викликало усмішку. Колись вона цей альянс навіть не помічала: увага ховала всіх чорно-сірих птахів під вивіскою «ворони», але зараз в цьому бачилося щось вкрай романтичне. Таке собі кохання на рівні видів.

Народу навколо більшало. Собачники, пара татусів з малюками (хм), трійко дівчат, сімейна пара, група йогів, молодий чоловік в інвалідному візочку, бабуся з квітами на продаж (хм), скейтер-вейпер, бабуся з собакою на повідечку, що пильно роздивлялася по сторонах (х-м-м).