Джон Апдайк - Іствікські відьми

Док-стрит, її модні магазини з ароматичними свічками й кольоровими вітражними вітринами, націленими на літніх туристів, її старомодний алюмінієвий дайнер поруч із пекарнею, її цирульня поруч із багетною майстернею, її невеличкий цокітливий відділ газети, її довгий, темний будівельний магазин, яким керують вірмени, перепліталася з солоною водою, що хлюпала, льопала й ляпала об труби і сваї, на яких частково стояло місто, та так, що нестійкі, пожиловані аквамаринові морські відблиски мерехтіли на обличчях місцевих матрон, коли вони виходили із суперетти[3] «Бей», несучи апельсиновий сік і знежирене молоко, м’ясну нарізку, цільнозерновий хліб і сигарети з фільтром. А от справжній супермаркет, де робили закупи на тиждень, розміщувався вже на материку, в тій частині Іствіка, що колись була сільгоспугіддям; там у вісімнадцятому сторіччі плантатори-аристократи, багаті на рабів та худобу, робили одне одному дружні візити верхи на конях, а попереду галопом біг раб, щоб відчиняти ворота одні за одними. Нині ж бо над асфальтованими акрами парковки торговельного центру, посеред окисненого рядками капусти й картоплі спомину, струмують забарвлені свинцевими випарами вихлопні гази. Там, де впродовж поколінь буяла кукурудза, цей видатний сільськогосподарський артефакт індіанців, ведуть своє ремесло крихітні заводи без вікон, із назвами на кшталт «Дейтапроуб» чи «Комп’ютек»: виготовляють деталі настільки витончені, що робітники змушені носити целофанові шапочки, аби на крихітні електромеханічні вироби не сипалась лупа.

Род-Айленд, хай і відомий як найменший з-поміж п’ятдесяти штатів, однак містить у собі химерну американську широчінь: заледве досліджені стежинки серед промислового скопища, занедбані садиби й закинуті маєтки, незайняті глибинки, посмуговані рівними, чорними дорогами, болотисті пустирища й безлюдні узбережжя з обох боків затоки — той водяний клин загнаний, немов кілок, в саміське серце штату, його так влучно названу столицю[4]. «Дальній край творіння» і «колектор Нової Англії», як називав той регіон Коттон Матер[5]. Ніколи не прагнучи стати окремою державою, населена вигнанцями, такими як чаклунка Анн Гатчінсон[6], котра, оселившись тут, невдовзі померла, це земля несе на собі численні вигини й виверти. Її улюбленим дорожнім знаком є дві стрілки, що вказують в обидва напрямки. Болотиста, бідна на вільний простір, деінде вона стала б ігровим майданчиком для вкрай багатих. Вона була прихистком для квакерів і антиномістів — тих останніх дистилятів пуританства, — нині нею керують католики, чиї рум’яні церкви бовваніють, ніби вантажні судна посеред моря виродської архітектури. Там є металево-зелена пляма, що глибоко вгризлася у дранку часів Депресії, на яку більше ніде не натрапиш. Щойно перетинаєш кордон штату, байдуже де — чи в Потакеті, а чи у Вестерлі, — одразу вловлюється м’яка переміна, приходить якась весела нечупарність, презирство до зовнішнього вигляду, химерська недбалість. За фанерними нетрями зяють місячні простори, де лиш занедбана придорожня розкладка із духом позаторішніх гуркíв, видає тужливу, руйнівну присутність людини.

Крізь ось такий от простір і їхала зараз Александра, аби кинути оком на маєток Леноксів. З собою, у свій мікроавтобус «субару» гарбузового кольору, вона взяла свого чорного лабрадора Вуглика. Останню партію стерилізованих банок соусу лишила охолоджуватися на кухонній стійці, а на дверцята холодильника, магнітиком у формі песика Снупі, причепила записку для своїх чотирьох дітей: МОЛОКО В ХОЛОДИЛЬНИКУ, ОРЕО В ХЛІБНИЦІ, БУДУ ЗА ГОДИНУ, ЛЮБЛЮ.

Сімейство Леноксів, у дні, коли ще жив Роджер Вільямс[7], вигнало вождів племені Наррагансетт достатньо далеко, аби на європейський масштаб заснувати на їхній землі баронство, і хай такий собі майор Ленокс героїчно поліг у Битві у трясовині під час війни короля Філіпа[8], а його прапраправнук Еморі красномовно закликав до відокремлення Нової Англії від Союзу на Гартфордському з’їзді 1815 року, родина, в цілому, почала занепадати. Коли Александра оселилася в Іствіку, в Південному окрузі не лишилося вже жодного Ленокса, окрім однієї старої вдови Ебігейл, що мешкала в сонному, химерному селі Олд-Вік; вона тинялася сільськими стежинами, харамкаючи й ухиляючись від камінців, які шпурляли в неї дітлахи, котрі, коли місцевий констебль зажадав від них пояснень, заявили, що захищаються від її лихого ока. Обширні угіддя Леноксів довгий час перебували в занепаді. Останній з наявних представників чоловічої лінії Леноксів забажав побудувати на острові, що розкинувся серед просторів соляних боліт за Іст-Біч і все ще належав родині, цегляний маєток — зменшену, та все ж разючу за місцевими масштабами імітацію палацових літніх «котеджів», що зводились у Ньюпорті в той позолочений вік. І хоч там і збудували, а потім, імпортувавши гравій, повторно насипали гатку, маєток постійно потерпав від незручностей, стаючи відрізаним у часи припливу, і, починаючи з 1920 року, час до часу заселявся низкою власників, і ними ж був і покинутий. Великі шиферні плити на даху, котрісь рудуваті, котрісь синювато-сірі, без нагляду позвалювалися під час зимових штормів і лежали серед високих заростей нестриженої літньої трави, начеб безіменні могильні плити; вправно оздоблені мідні ринви й жолоби позеленіли й зогнили; орнаментований восьмикутний купол з краєвидом на всі точки компаса похилився на захід; масивні димарі, сполучені, ніби зв’язки органних труб чи то якісь грубі, м’язисті горлянки, потребували латання й губили цеглини. Втім силует маєтку, що майорів здаля, ще й досі зберігає стриману величність, подумала Александра. Вона припаркувалася на узбіччі дороги, що вела до пляжу, аби роздивитися його через чверть милі заплави.

Надворі стояв вересень — сезон високої води; заплава між цим місцем та островом перетворилася на шар небесно-блакитної води, поцяткованої просоленими верхівками трав, що вже почали були жовкнути. Мине година, а то й дві, поки можна буде пройти гатку як з того, так і з другого боку. Час перевалив за четверту; навколо панувала тиша, у небі висіла м’яка, трап’яна маса, що затуляла сонце. Колись маєток стояв би схований за облямованою в’язами allée[9], що продовжувала гатку аж до центрального входу, але дерева загинули від голландської хвороби в’язів і від них лишилися самі лиш високі пеньки; їхні розкидисті крони пообрубували, і тепер вони стояли, ніби загорнуті в савани люди, схилившись, як та Роденова безрука статуя Бальзака. Будинок мав бридкий симетричний фасад із багатьма вікнами, що здавалися дещо замалими — особливо на третьому поверсі, що без переходу розміщався прямо попід дахом: поверх для прислуги. Александра була в тому домі кілька років тому, коли, все ще намагаючись поводитись як порядна дружина, поїхала туди з Оззі на благодійний концерт у бальній залі. Не запам’ятала майже нічого, крім рядів кімнат за кімнатами, вбого вмебльованих, протхнулих солоним повітрям, пліснявою й утіхами минулих днів. Шифер його занедбаного даху злився