Джон Апдайк - Іствікські відьми

мінливу сутність. Так роздумувала Алексанра, кладучи слухавку. Все поділяється на три частини. А чари стаються навколо нас, доки природа шукає й віднаходить незмінні форми, речі ясні й органічні, здатні складатися докупи під кутами в шістдесят градусів у рівносторонній трикутник — матір структури.

Вона повернулася до закривання банок із соусом для спагеті; там було соусу для більшої кількості спагеті, ніж зможуть з’їсти вона та її діти, навіть якщо накласти на них закляття й на сто років помістити в італійську казку: банка на банці стояли, ще паруючи, вийняті з синього казана в білу цяточку, на дрижачій, дзенькітливій, круглій дротяній сітці. Це, певно, неясно подумала вона, якась сміховинна данина її теперішньому коханцю — сантехніку італійського походження. Її рецепт не передбачав цибулі: два зубки часнику, подрібненого і протушкованого три хвилини (не більше й не менше; в цьому й полягала вся магія) у розжареній олії, багато цукру, щоб пом’якшити кислоту, одна натерта морквина, перцю більше, ніж солі; втім чайна ложка накришеного базиліку — ось саме те, сприяє чоловічій силі, а дрібка беладони надає вихід, без якого чоловіча сила є лише вбивчим перенасиченням. Усе це треба додати до її власних помідорів, які вона зібрала власноруч і на кілька тижнів розклала доходити на всіх підвіконнях, а зараз нарізала і згодувала блендеру: відколи два літа тому Джо Маріно почав бувати в її ліжку, ці рослини, підв’язані в саду, де кожного довгого пообіддя південно-західне сонце кидало свої навскісні промені крізь ряд верб, охопила нестримна плодючість. Маленькі криві гілочки помідорів, м’ясисті й бліді, ніби зроблені з дешевого зеленого картону, аж ламалися під вагою такої кількості плодів; у цій родючості вловлювалося щось несамовите, якийсь вереск, немов у дитини в істериці. З усіх рослин помідори видавалися їй найлюдянішими: спраглими, тендітними і схильними до загнивання. Зриваючи водянисті оранжево-червоні кулі, Александра почувалася, начеб огортає рукою яєчка гігантського коханця. Пораючись на кухні, вона вгледіла у всьому цьому щось до болю менструальне: цим червоним, як кров, соусом вона згодом поллє біле спагеті. А ці товсті білі ниточки невдовзі стануть її власним білим жиром. Ох же ця її жіноча борня з власною вагою: у віці тридцяти восьми років вона помітила, що та стає чимраз неприроднішою. Хіба задля привернення кохання вона повинна знехтувати власним тілом, подібно до якогось святого невротика з давніх часів? Природа є водночас ступенем і змістом усього здоров’я, тож якщо маєш апетит, його треба вдовольняти, відтак вдовольняючи й космічний порядок. Втім вона подеколи зневажала себе, обзивала себе ледащом за те, що взяла собі коханця з народу, аж настільки терпимого до огрядності.

Усі Александрині коханці за останні кілька років після її розлучення були нездалими чоловіками, яких повиганяли дружини, що володіли ними. Її власний колишній чоловік, Освальд Споффорд, нині спочивав на високій кухонній полиці, у банці зі щільно закритою кришкою, перетворений на різнокольоровий пил. Вона перетворила його опісля їхнього переїзду з Норвіча, Коннектикут, до Іствіка, коли вивільнилися її сили. Оззі був фахівцем із хрому й перейшов з фабрики, що виготовляла меблі для громадських місць у тому горбастому місті, повному облуплених білих церков, до конкурентів, на завод, збудований зі шлакоблоку, завдовжки з півмилю, трохи південніше від Провіденса, посеред напрочуд промислового обширу цього невеличкого штату. Вони переїхали сім років тому. Тут, у Род-Айленді, її сили поширились, ніби газ у вакуумі, й вона зменшувала свого любого Оззі, поки той долав свій звичний маршрут на роботу й додому четвертою автострадою, спершу до розміру простенького чоловіка — обладунки захисника-патріарха поспадали з нього в цьому їдкому солоному повітрі матріархальної краси Іствіка, — а тоді аж до розміру дитини, бо його хронічні потреби й таке ж хронічне прийняття її способів їхнього вирішення зробили його жалюгідним, керованим. Він майже зовсім був утратив зв’язок із повсякчас більшим всесвітом усередині неї. Його голову займали заходи молодшої ліги їхнього сина й боулінгова команда заводу. Коли Александра прийняла першого, а за ним і ще кількох коханців, її чоловік-рогоносець своїми розмірами й сухістю вже нагадував ляльку, лежачи біля неї в її великому, широкому, гостинному ліжку, як якась пофарбована колода, куплена на розкладці край дороги, чи як опудало дитинчати алігатора. На час їхнього справжнього розлучення її колишній господар і повелитель просто розсипався на пил — речовину не в тому місці, як колись давно влучно описала це її мати, — такий собі кольоровий пил, який вона насипала в банку і зберігала, як сувенір.

Інші відьми, перебуваючи у шлюбі, також відчули подібні перетворення; так, колишній чоловік Джейн Смарт, Сем, висів у погребі їхнього ранчо, посеред засушених трав і квітів, і вона потроху обскубувала його, по дрібці за раз, додаючи у приворотне зілля, для пікантності; а от Зукі Ружмон увіковічнила свого у пластику й використовувала як капронову скатертинку. Ця остання подія сталася відносно нещодавно: Александра все ще могла уявити собі Монті, як він стоїть на коктейльній вечірці у своїй картатій куртці й петрушково-зелених слаксах, пережовуючи подробиці гольфового раунду того дня й нарікаючи на по-жіночому повільну гру в парах, яка затримала їх на цілий день і через яку вони так і не дограли. Він ненавидів зухвалих жінок — жінок-губернаторів, істеричних протестувальниць за мир, «дамочок» лікарів, Леді Берд Джонсон[1], навіть Лінду Берд і Люсі Бейнз[2]. Він вважав їх лезбухами. Коли Монті шкірився, то виставляв напоказ свої чудесні зуби — довгі й дуже рівні, але не штучні, а коли роздягався — доволі зворушливі синюваті ноги, набагато менш м’язисті, ніж його засмаглі руки гольфіста. І ще — ці його зморщені, обвислі сідниці, що скидалися на розм’яклу плоть жінки середнього віку. Він був одним з перших коханців Александри. А нині ж бо було дещо чудернацько й по-чудернацькому приємно поставити чашку густої кави, яку готувала Зукі, на блискучу картату капронову скатертинку, залишаючи на ній брунатне кружальце.

Саме повітря Іствіка надавало жінкам сили. Александра ще ніде й ніколи не відчувала нічого подібного до нього, хіба що, можливо, в одному закутку Вайомінгу, крізь який вона проїжджала з батьками, маючи щось із одинадцять років. Вони випустили її з машини попісяти під полиновим кущем, і вона подумала, дивлячись, як на цій землі за якусь мить з’явилася брудна, мокра пляма: «Це не має значення. Все одно випарується». Природа поглинає все. Це дитяче бачення лишилося з нею навіки, разом із терпким полиновим присмаком того моменту на узбіччі. Іствік же, своєю чергою, щомиті цілувало море.